Розділ «II Нащадок Чингізхана»

Нащадок Чингізхана

Чоловік, чиє ім’я вселяло світу жах, як мор, потоп або чума, зовні не мав грізного вигляду. Борода в нього не росла, вуса ставали помітні лише поблизу, брови були підголені та здавалися підведеними вугіллям, на лівій вилиці танцювали веселі різнокольорові вогники від самоцвіту, що бовтався у вусі. Плоске, жовте, набрякле обличчя можна було б сприйняти за жіноче, якби не очі – страшні та злегка божевільні, як у вовка в клітці. Знаючи силу свого погляду, він не витрачав її марно; наказуючи, дивився вбік; але якщо вже гляне пильно, якщо упне немиготливий погляд в очі співрозмовника, то тут недовго й заціпеніти.

Військової зброї Батий давно не носив, вважаючи за краще одягатися в яскравий китайський шовк, що пестить шкіру ніжніше від жіночих пальчиків, верхи намагався не їздити через хворобливі відчуття в задньому проході, але був ще в розквіті сил, розумових і фізичних, як личить володареві половини світу.

Підкорити весь світ Батий не прагнув. Йому було достатньо родючих західних земель, населених дужими, але м’якотілими чоловіками і принадними білошкірими жінками, здатними працювати, народжувати й догоджати воїнам. Батий не був жадібний. Захоплені родючі землі й чужоземні міста, набиті скарбами від льохів до самих дахів, він збирався поділити між синами від старшої дружини Боракчин-хатун. Нехай простягаються їхні улуси до великого моря, у якому спить ночами сонце, а далі не треба – там панують вічна темрява, холод і смертна туга.

Щоб досягти своєї великої мети, Батиєві зовсім не обов’язково було особисто брати участь у походах. Після взяття Києва він майже не покидав своєї ставки на березі Ітиль-річки. Його новий палац стояв на вершині білого, як зимовий сніг, пагорба, навколо якого спішно зводилася столиця Золотої Орди – Сарай-Бату.

Дюжина спритних векілів – палацових доглядачів – угадували кожне бажання господаря, прагнучи догодити йому в будь-якій дрібниці, та й як інакше, якщо будь-яка помилка могла коштувати їм життя. Могутні охоронці-тургаути нерухомо стояли за кожним поворотом, біля кожних дверей, стежачи, щоб у ханські покої і миша не прослизнула. Ніхто з наближених не наважувався підвищити голос, щоб не потривожити Батия, по пухнастих килимах ходили навшпиньки, священні червоні пороги старанно переступали, у тронний зал заповзали рачки, а далі відповідно до чину: хто, як і раніше, поповзом, хто повільним кроком, але низько схиливши голову, яка зберігалася на плечах лише доти, доки воля ясновельможного владики, батька народів тих країв, хай подовжать боги його життя до скону віків.

Він рідко сидів на троні, з тієї ж причини, яка не дозволяла йому довго бути в сідлі, вважаючи за краще приймати гостей у вогняно-червоному шатрі, розкинутому просто посеред залу зі стелею з кольорового візантійського скла. Однією з улюблених розваг Батия було сховатися за помаранчевим пологом і, стримуючи сміх, спостерігати, як черговий посол кланяється порожньому трону, не сміючи звести очей, щоб побачити, що на узвишші нікого немає. Насолодившись приниженням гостя, виходив він з укриття й говорив з удаваним жалем: ні, мабуть, не варто мені було замовляти собі такий дорогий трон із цільної слонової кістки й чистого золота, не потрібно було прикрашати його самоцвітами та вишуканим різьбленням. Ось прийшов чоловік, милується троном, а на мене й не дивиться. Що йому я? Він і привітатися зі мною не побажав.

Одного уруського князя мало грець не побив від такого прийому, ледве холодним кумисом відпоїли. Батий тоді довго сміявся. Йому подобалося, коли його боялися – боялися до тремтіння, до гикавки, до втрати пам’яті. Він не відчував потреби в любові тих, хто його оточував, як і не потребував любові черв’яків або степових ховрахів. Люди були боязкі, підлі, безпорадні. Який сенс у їхньому обожнюванні? А от страх був корисний. Він дозволяв управляти людьми і змушувати їх домагатися поставленої мети.

Неквапливо переставляючи ноги в м’яких туфлях із червоної парчі, Батий минув бенкетний зал, де, закам’янілі, немов статуї, стояли слуги із золотими блюдами, на яких було розкладено солодощі, фрукти й усілякі холодні страви, які можна було скуштувати між денною та вечірньою трапезами. Не відщипнувши ні виноградини, ні медового пряника, не торкнувшись жодної з розписних чаш із кумисом, ішов Батий далі, поки не опинився на терасі, звідки розгортається краєвид на майбутню столицю.

Усі фундаменти, будинки, незавершені огорожі та зведені башти було складено з каменів, глини й саману. Серед будівель нагорі й унизу старанно метушилися мурашині фігурки, не покладаючи рук ні вдень ні вночі.

Зазначаючи подумки всі зміни, що відбулися відучора, Батий згадував, як дивився з пагорба на київське попелище, яке диміло, і думав, що тільки дурні ледарі будують собі житла з дерева. Кількох палахких стріл досить, щоб спопелити їх. І споруди, і їхніх необачних мешканців.

Думка здалася Батиєві настільки значною, що захотілося поділитися нею. Клацнувши пальцями, він тихо розпорядився привести на терасу свого старшого сина Сартака. Юнакові було лише вісімнадцять, але він вирізнявся допитливим розумом, що робило його гідним співрозмовником для славного внука Володаря всесвіту.

Можна було не сумніватися, що Сартак з’явиться на поклик без зволікання, охайно одягнений, умитий і намащений пахощами. Не те що двоє інших синів, які звикли валятися в ліжку до полудня, а потім, навіть не сполоснувши заспаних фізіономій, іти до обіду. Зате обидва перевершували старшого брата в перегонах, стрільбі з лука і єдиноборствах. Згодом Батий мав намір зробити їх своїми головними полководцями, призначивши Сартака радником. Багато років поспіль ним був Субедей-богатур, поки ангел смерті Ульгень не забрав його у верхній світ. Одноокий старий не даремно називав себе відданим псом самого Чингізхана. Розмовляти з ним було все одно що пити криничну воду посеред спекотної пустелі. Після його смерті Батий відчув себе зовсім самотнім. Не було поруч людини, здатної осягнути розумом усю велич його задумів. Хіба що рідний син, якщо часто пояснював йому суть речей – пояснював детально й дохідливо.

Обернувшись на звук кроків, Батий доброзичливо усміхнувся й поманив Сартака до себе. Той схилився в шанобливому поклоні, перш ніж наблизитися, і, як і батько, зіперся на перила з білого булгарського мармуру.

– Я вирішив, що тобі буде корисно дізнатися, чому ми перемагаємо урусів і завжди перемагатимемо, – заговорив Батий, витримавши значну паузу. – Чи, може, у тебе є власні міркування із цього приводу?

Сартак стенув плечима й обережно вимовив:

– Урусів мало, а нас багато, бо наші жінки народжують частіше. Думаю, у цьому річ, батьку.

Батий повільно похитав головою.

– Ні, синку. Насправді нас не більше, ніж їх. Навпаки.