Розділ «IV У далекі краї»

– До них.

– А ти намет бачила? Такий для простого воєводи не напнуть.

– І що? – запитала Степанида, зводячи очі на Никодима.

Він сів поруч, підвівся, знову сів, підібгавши під себе ноги.

– А те, що бояри на розправу швидкі. І Гордія стратять, і нас не помилують.

– Ми ж у чому винні?

– Бояринові начхати, винні ми чи ні. Спільники, скаже. І на березу. Хочеться тобі на березі висіти, Тетере?

– Я тобі не Тетеря, а Степанида.

– Відколи це? – сторопів Никодим.

– Як у кущах, так «Степанидонько, Степанидонько», – незлобливо передражнила Степанида. – А як хіть задовольнив, так одразу Тетеря. Набридло. Я не птах, я жінка. І, здається, сміливіша за мужика буду.

Вона встала, поправляючи поділ.

– Не можна туди, – сказав Никодим, теж підводячись. – Дружинники люті, мабуть.

– Не можна, але треба, – відповіла Степанида, приладжуючи вузлик до палиці. – Хто за Гордія слівце замовить? Адже він не заради наживи вкрав. Помститися тартарам хоче. Якщо дружинники правду дізнаються, то, може, помилують.

Никодим підхопив свою та Гордієву торби, поплентався за Степанидою.

– А якщо не захочуть слухати? – запитав він.

– Це залежно від того, як говорити і що, – мовила Степанида, не обернувшись.

– А ти знаєш?

– Серце підкаже.

Прийнявши безповоротне рішення, вона все пришвидшувала і пришвидшувала ходу, поки не припустилася підтюпцем. Вилаявшись, Никодим побіг теж. Ноша заважала, ноги плуталися в густій траві, чіплялися за невидимі купини, проте на душі було легко. А хіба не це головне?

Князя Данила відірвали від трапези гучні, збуджені голоси, що злили´ся в безладний хор, який ставав дедалі голоснішим, поки не зробився просто нестерпним.