Розділ «XI Не мине чаша сія…»

Не мине чаша сія…

Сади навколо Галича відцвіли, ниви рясно зазеленіли, річка Лукава повернулася у свої береги і місцями так обміліла, що вільно переходь убрід. Наближалися жнива; удень можна було застати вдома хіба що малих дітей, калік і немічних старих. Хто не в полі працював, той городи прополював, воду носив або худобу пас. А ще багато хто будувався, споруджуючи і цілі хороми, і хатки, що трохи більші від куреня.

Спекотного травневого полудня, коли повітря було так насичене квітковими ароматами і сюрчанням коників, що загусло до киселевого стану, ніхто не звернув уваги, як у місто поодинці з’їжджаються вельми знатні і багаті люди, які, щоб не привертати до себе уваги, прибували без почту, а тільки з одним-двома помічниками.

То були не найбільш родовиті, проте, мабуть, найбільш честолюбні бояри Галичини й Волині – суворий Ратобор, рано облисілий Спиридон, рудобородий Молибог, зовсім старий Мирослав, молодий ще Спиридон, огрядний Кіндрат Федорович із Пониззя, карликовий Гліб Лукич із Бакоти, навіть кілька чернігівських дворян, що з’явилися нібито для того, щоб підтримати товаришів, а насправді мріють про те, як би відрізати собі якнайбільший шматок чужого пирога.

Останнім прибув Доброслав Судач – головний суперник Данила в боротьбі за владу. Він давно каламутив воду, але тепер був налаштований скинути або знищити Данила. Багато води сплило з того дня, коли князь вивернув йому палець у присутності всіх бояр, але Доброслав досі стікав жовчю від самої згадки про раду. Просили тоді князя не доводити Батия до гніву, а той не послухався. Виданий йому ярлик спалив, гінцям ханським голови морочить, обіцяючи виплату данини, яку ніхто навіть збирати не починав. Далі терпіти таке було неможливо.

Таємні збори, призначені в маєтку Андрія Гавриловича, скликав Доброслав, скориставшись від’їздом Данила в Угорщину. Сьогодні він мав намір остаточно згуртувати інших навколо себе і почати діяти рішуче, не обмежуючись бурчанням за спиною князя. Настав час брати владу. Доброслав був упевнений, що Батий призначить новим князем його, оскільки не раз і не два встиг пошептатися з посланцями із Сарая.

Маєток Андрія, який отримав у спадок від багатія Гаврила Семив’язова, був огороджений муром, що міг зрівнятися висотою з фортецею. Щойно приїжджі ховалися за воротами, більше ніхто не міг їх бачити зовні. Челядь Андрія метушилася мовчки, язиків не розпускала, очей не піднімала. Тут уміли зберігати секрети. Наприклад, про те, що в панській опочивальні перебувала гостя з Холма – сама княгиня Анна власною персоною.

Приїхала вона нібито для того, щоб побачитися із сестрами, але пробула в них зовсім недовго, і вже другий день віддавалася забороненому коханню. Андрію вона набридла, хоча, з іншого боку, він устиг прив’язатися до Анни. Вона була як зручні, розношені чоботи, які шкода міняти на нові. Подумуєш, що пора викинути, проте все ніяк не можеш зібратися з духом. Так і з Анною.

Їй же Андрій був милий, як і раніше. Коли він пішов, бо мав невідкладні справи, Анна запідозрила, що в будинку ховається інша жінка. Вирішивши перевірити свою здогадку, вона накинула лляну сорочку на голе тіло і, обережно ступаючи босими ногами по мостинах, залишила опочивальню, щоб перетнути ще одну кімнату і наблизитися до грубих дверей у коридор, що розділяють будинок на дві половини.

Глянувши в щілинку, вона побачила двох кремезних молодців, поставлених охороняти наступні двері, що ведуть до їдальні. Вони неголосно перемовлялися. До вух Анни чітко долинуло: «Недовго тепер Данилу правити залишилося. Будуть скидати його».

Княгиня зовсім забула про початкову мету свого походу. Озирнувшись, вона побачила приставні сходи, що ведуть на горище. Серце в грудях билося тривожно і сильно. Не довго думаючи, Анна полізла нагору, крадькома пробралася всередину горища, відшукала там іще один люк, підняла його із зусиллям, просунула в щілину жердину, щоб не зачинився.

– Погань якась зі стелі сиплеться, – поскаржився чоловічий голос внизу. – Просто в чашу. Ось тобі й попив кваску.

Анна обмерла і завмерла. Вона відчувала – нутром, шкірою – погляди, спрямовані вгору.

– Будинок старий, – відповів голос Андрія. – Лагодити час, та все руки не доходять. Гей, Макарку! Заміни боярину чашу.

Стоячи рачки, Анна припала щокою до дощок, щоб заглянути в щілину. У порівнянні з темним горищем там було дуже світло і сонячно. Хто сидів за столом – дізнатися не вдалося: ближні сиділи до Анни спиною, а в тих, хто був подалі, вона бачила тільки руки. Чиїсь пальці з довгими коричневими нігтями кришили на скатертину білий хліб, виліплюючи колобки з м’якушки. Інша пара рук обхопила миску з холодником, час від часу підносячи її до невидимої голови. Чиясь сива борода спускалася до пояса.

Усього за столом сиділо дванадцять чоловіків. Їжі було мало, міцних напоїв Анна не помітила зовсім. Це свідчило про те, що розмова велася дуже серйозна. Про Данила? Невже бояри і справді щось проти нього задумали?

«А я віддаюся одному з них, – жахнулася Анна. – Лягаю з ворогом чоловіка оголена, пещу його, нашіптую ласкаві слова…»

Знадобилося зовсім небагато часу, щоб переконатися в правильності своєї здогадки. Бояри справді обговорювали Данила. Готуючись обороняти свою землю, він ішов поперек їхній волі. Вони хотіли бачити хана Батия своїм покровителем, а не ворогом. Їх пригнічували витрати на будівництво нових фортець і створення великого війська.

– Потрібно в Орду їхати, Батия попереджати, – сказав боярин із широкою лисиною, блискучою і гладкою. – Він швидко вкоротить життя князю.