Розділ «Рава-Руська»

Світ поволі оклигувався від жахливої війни, підраховував втрати, країни-переможці подумки (і не тільки) підраховували, які вигоди можна отримати від закінчення війни; переможені з острахом чекали на майбутнє. Австро-Угорщина розвалилася неначе паперовий будинок, складений невмілою дитячою рукою, тому весь гнів країн Антанти був спрямований на Німеччину, вже не імперію, але все ще Німеччину.

Світом переможно крокувала небачена досі невідома хвороба – «іспанка», яка забирала данину більшу, ніж встигла забрати війна. Все це було десь далеко, а тут, на межі східної й західної Галичини, утворена Альянсом Польща і самоутворена ЗУНР зброєю виясняли, кому з них існувати, бо, виявляється, обом на землі місця не було.

Декілька днів тому, 22 листопада, війська залишили столицю ЗУНР місто Львів і відступили на схід, коли-не-коли намагаючись відбити його назад, а Рава-Руський фронт вперто тримався. Це було великою заслугою командування військової групи. Координація між сотнями була майже ідеальною, тому під час боїв не спостерігалося неузгодженості між ними.

Стрілець Юрій Засмужний після численних перетасувань складів сотень врешті закріпився у групі поручника Юліана Головінського. В офіцера любимчиків ніколи не було, нікого з підлеглих він не виділяв, тому навіть зайві два-три слова не за статутом вже вважалися чимось неймовірним.

Двадцять шостого листопада випав сніг і вдарив більш-менш нормальний мороз. Стрільцям Головінського, яких він застав східніше села Гребенне, стало особливо важко. Вістун Максим Холод, побратим Теодора Засмужного, який тільки повернувся з Італійського фронту й одразу замельдувався до галицької армії, говорив своїм молодим односельцям Юрію Засмужному і Луці Королю:

– Найгірше на війні – воювати взимку. Мало того що принади такі ж, як літом, на додачу ще й холодно. Радості мало.

Чути таке від людини з відповідним прізвищем було, принаймні, незвично, але мороз дійсно дошкуляв навіть крізь благеньку братову шинель, яка встигла побачити на своєму житті багато чого.

Цю розмову застав поручник Головінський, що перевіряв стан шанців.

– Якісь проблеми? – поцікавився він.

– Аж ніяк! – відповів один зі стрільців. – Вістун Холод розповідає, що найважче на війні перенести саме його.

– Тобто?

– Холод.

– Пане вістун, не лякайте даремно молодих стрільців. Для них (і для вас також) зараз найголовніший ворог все-таки поляки, які кожної миті можуть почати наступ. Ваше завдання – не відступити.

– Не відступимо, пане поручнику, – запевнив Холод. – Будьте певні.

Так і сталося б, якби на допомогу розрізненим польським військам не приспіла бойова група майора Вечеркевича, яка мала у своєму складі дві сотні добре вишколених й озброєних легіонерів-фронтовиків й ескадрон уланів, підсилених двома гарматами. На відміну від маневрових поляків, українці залишалися в окопах і, навіть коли ворог відступав, не піднімалися в атаку. Але навіть така нехитра тактика приносила свої плоди – поляки так і не змогли зайняти останнє перед Равою-Руською село.

Розв’язка настала несподівано не лише для українців, але й для поляків. Після чергової відбитої атаки, коли поляки відступили, надійшов наказ покинути свої позиції. Виявилося, що фронт під Угневом не витримав натиску поляків і, щоб не опинитися в оточенні, потрібно було відступити. Пізніше дізналися, що телефоніст, який прийняв це повідомлення, переплутав, але Гребенне вже зайняли поляки.

Ні у кого не виникло сумнівів, що поляки спробують розвинути успіх, але увійти у місто на плечах відступаючих українських сотень їм не вдалося: на височині, що панувала над Равою-Руською, вони зустріли такий шалений опір, що поспішно відступили у щойно зайняте село, яке виднілося у чотирьох кілометрах.

Сотні Головінського й Секунди зайняли заздалегідь викопані окопи і почали готуватися до бою.

Командири у біноклі спостерігали за усіма маневрами поляків. Було зрозуміло, що перша невдача не охолодила їхнього бажання вже сьогодні заволодіти Равою-Руською, щоб звідси мати змогу загрожувати правому крилу усього фронту.