Розділ 5. Соціальні та психологічні фактори ризику

Людина як жива істота має дві найхарактерніші складові: організм і психіку. Психіка — це властивість нервової системи. Нервова система — це сукупність структур в організмі, яка об’єднує діяльність усіх органів та систем і забезпечує функціонування організму як єдиного цілого в його постійній взаємодії із зовнішнім середовищем. Фактично люди мають дві нервові системи: центральну і вегетативну. Центральна нервова система керує відносинами людини із зовнішнім світом. Вона включає: спинний мозок, великі півкулі головного мозку, які зв’язані з проміжним мозком, середній мозок, задній мозок, довгастий мозок, мозочок. Вегетативна нервова система керує діяльністю внутрішніх органів [38, с. 92—93].

Головний мозок людини — найдосконаліший орган живої природи. З-поміж багатьох ознак його структури (передній, проміжний, середній, довгастий) суттєву роль відіграють великі півкулі, особливо їх функціональна асиметрія. На поверхні великих півкуль міститься тонкий шар сірої речовини, яка складається переважно з нервових клітин. Це кора головного мозку. Кожна ділянка головного мозку є відповідальною за життєдіяльність якогось органу або системи. У центральній частині черепної коробки розташований маленький мозок, який є частиною центральної нервової системи. Він контролює рівновагу тіла й рух м’язів. При отруєнні клітин маленького мозку (наприклад, алкоголем) людині стає важко координувати положення свого тіла.

На мозок людини безперервно діють різноманітні за кількістю та якістю подразники з внутрішнього і навколишнього середовищ. Виникнення несподіваної та напруженої ситуації призводить до порушення рівноваги між організмом і навколишнім середовищем. Настає неспецифічна реакція організму у відповідь на цю ситуацію — стрес. Вегетативна нервова система регулює діяльність внутрішніх органів і пов’язана з центральною нервовою системою. Зв’язок між відчуттям та поведінкою встановлюється переважно в певних ділянках кори головного мозку, і, залежно від подразника, відбувається адекватна дія організму — рефлекс [38, с. 93—94].

Рефлекси можуть бути двох видів — безумовні й умовні. Безумовні рефлекси — це стереотипи поведінки, набуті людиною в постійних умовах зовнішнього середовища, які формувалися в процесі всієї попередньої історії розвитку і передаються як спадковість. Умовні рефлекси — це поведінка, яку набувають у результаті навчання або в разі дій, які часто повторюються, особливо якщо послідовність їх виконання довго залишається незмінною. Це дає змогу виконувати ці дії в напівавтоматичному режимі. Такі дії називають динамічним стереотипом.

Однією з фундаментальних властивостей центральної нервової системи є її здатність створювати осередки гальмування й осередки активності (домінанти). Здатність до довготривалої активної праці і протидії втомі залежить від індивідуальної витривалості нервової системи по відношенню до збуджувального та гальмівного процесів, тобто від її сили. Від сили нервової системи залежить також здатність до екстреної мобілізації в аварійній ситуації, здатність успішно діяти, не дивлячись на відволікаючі фактори. Від рухомості й лабільності нервової системи, від урівноваженості нервових процесів залежить така важлива якість безпеки, як здатність до переключення уваги і до швидкого реагування на небезпечні сигнали.

Розвиток психіки — це результат еволюції нервової системи: під впливом навколишнього середовища ускладнюється нервова система. Усім живим істотам притаманна перша сигнальна система — реакція на подразнення органів чуття (дотик, нюх, смак, зір, слух). Та тільки людина має другу сигнальну систему: реакцію на слова, словосполучення, які вона чує, бачить або промовляє про себе. Саме ці рівні розвитку нервової системи і визначають види поведінки людини: інстинкт, навички, свідома поведінка [38, с. 95—97].

Інстинктивна поведінка — це дії, вчинки, які успадковуються видом «homo sapiens». На цьому рівні концентрується вся інформація, нагромаджена в ході еволюції людства. До відомих дій та вчинків інстинктивної поведінки людини належать ті, які пов’язані із самозбереженням, продовженням роду тощо.

Поведінка за навичками — це дії, які склалися й застосовуються в навчанні до автоматизму або шляхом спроб та помилок, або шляхом тренувань. Як наслідок, людина виробляє навички, у неї формуються звички і під контролем свідомості (тренування) і без нього (спроби і помилки).

Свідома поведінка — найвищий рівень психічного відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її духовну активність у конкретних історичних умовах. Розрізняють свідомість конкретної людини і її самосвідомість. Результат першої — це знання конкретної людини про світ, а другої — знання людини про саму себе, свої реальні та потенційні можливості. Індивідуальна свідомість спрямовується як на зовнішній світ, так і на внутрішній світ самого себе. Такі показники самосвідомості, як самопізнання, самоконтроль і само­вдосконалення, є вершиною розвитку особистості.

Інстинкти й навички можуть певним чином впливати і на свідому поведінку, але остання, безперечно, може керувати навичками і гальмувати інстинкти. Отже, поведінка, дії, вчинки людини є похідними від її психіки [38, с. 97].

Психіка людини знаходить свій вияв у таких психічних явищах: психічні процеси, психічні стани, психічні властивості.

Психічні процеси — це короткочасні процеси отримання, перероблення та обміну інформацією (відчуття, сприй­няття, пам’ять, мислення, емоції, воля тощо).

Психічні стани — це тривалі душевні переживання, що впливають на життєдіяльність людини (настрій, депресія, стрес).

Психічні властивості — це сталі душевні якості, що утворюються у процесі життєдіяльності людини і характеризують її здатність відповідати на певні дії адекватними психічними діями (темперамент, досвід, характер, здібності, інтелект тощо) [12, с. 93].

Усі властивості людини можна класифікувати за трьо­ма основними ознаками: атрибути; риси; якості.

Атрибути людини — це невід’ємні властивості, без яких людину не можна уявити і без яких вона не може існувати (стать, вік, темперамент, здоров’я, мова, спрямованість). Стать — це сукупність анатомо-фізіологічних ознак організму, що забезпечує продовження роду і дає змогу розрізняти у більшості організмів жіночі й чоловічі особливості. Між статями існують відмінності: генетичні, морфологічні, фізіологічні, психологічні. Вік — поняття, що характеризує період (тривалість) життя людини, а також стадії її життя. Відлік віку ведеться від народження до фізичної смерті. Можна виокремити чотири підвиди віку: хронологічний, біологічний, соціальний та психологічний. Психологічний вік тісно пов’язаний з поняттям психологічного часу, а саме з тим, як людина сама оцінює у внутрішньому світі свій вік. Так, молоді люди (від два­дцяти до сорока років) оцінюють себе старшими, ніж вони є, і так само — інших. Після сорока років спостерігається зворотна тенденція — люди сприймають себе молодшими, ніж вони є. І що старшими вони стають, то більше «молодшають», і лише біологічний вік нагадує про справжні роки [38, с. 98—99].

Риси людини — це стійкі властивості та особливості поведінки, що проявляються постійно і повторюються в різних ситуаціях (розум, наполегливість, сміливість, ніжність, самостійність тощо) [38, с. 98]. Вони суттєво впливають на життєдіяльність людини та її безпеку. Базові риси конкретної людини можна визначити за допомогою тестів. Знання власних рис — це шлях не лише до ефективної діяльності, а й можливість уникнути небезпек або зменшити їх вплив на організм людини, зберегти здоров’я.

Темперамент — це риса, яка визначає нашу індивідуальність. Якщо спостерігати за людьми, то можна побачити, що вони різняться між собою своєю поведінкою: по-різному виявляють свої почуття, неоднаково реагують на подразники зовнішнього середовища. Ці особливості помітні в розумовій та практичній діяльності. У деяких видах діяльності від типу темпераменту (холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік) може залежати не лише хід виконання, але й кінцевий результат. У нормальних умовах темперамент знаходить свій вияв лише в особливостях індивідуального стилю. В екстремальних ситуаціях вплив темпераменту на ефективність життєдіяльності суттєво посилюється, бо попередньо засвоєні форми поведінки стають неефективними і необхідна додаткова мобілізація організму, щоб упоратися з несподіваними чи дуже сильними впливами — подразниками [38, с. 100—101]. Від типу темпераменту залежить, як сама людина реалізує свої дії. Темперамент дається взнаки в особливостях психічних процесів, впливає на швидкість відтворення та міцність запам’ятовування, рухливість розумових операцій, стійкість і переключення уваги тощо. На базі темпераменту в людини формуються її риси, якості й багато в чому — життя.

Характер — це сталі риси особистості, що формуються і проявляються в її діяльності і спілкуванні та зумовлюють типові для неї способи поведінки. Характер є сукупністю певних рис особистості. Існує декілька підходів до класифікації характеру людини, але нас цікавить класифікація за її ставленням до певних аспектів діяльності: до праці; до інших людей, колективу, суспільства; до самого се­бе; до речей.

Інтелект (кмітливість, розум, розсудливість) у загальному розумінні — це здібності людини мислити. Сутність інтелекту зводиться до здатності людини вирізнити в ситуації суттєві властивості та адаптувати до них свою поведінку, тобто вміння орієнтуватися в умовах, що склалися, і відповідно до них діяти. До найважливіших характеристик інтелекту належать: глибина, критичність, гнучкість, широта розуму, швидкість, оригінальність, допитливість.