Розділ 5. Соціальні та психологічні фактори ризику

Кожна людина має свою ієрархію видів і типів діяльності. Однією зі специфічних форм діяльності є праця.

Праця — це цілеспрямована діяльність людини, у процесі якої вона впливає на природу і використовує її з метою виробництва матеріальних благ, необхідних для задоволення своїх потреб. Людська праця докорінно відрізняється від «праці» тварин. Найголовнішою відмінністю є те, що людина використовує знаряддя праці. Тварина цього робити не вміє. Праця — це не лише процес, у якому люди вступають між собою в певні виробничі відносини, вона знаходить свій вияв у конкретній історичній формі, має особливий характер і свою організацію. З фізіологічної точки зору праця — це витрати фізичної і розумової енергії людини, але вона необхідна і корисна для людини. Тільки в шкідливих умовах праці або при надмірному напруженні сил людини тією чи іншою формою можуть виявлятися негативні наслідки праці, які становлять загрозу її життю і здоров’ю. Праця — не самоціль, а реальна основа створення об’єктивних умов для того, щоб кожна людина могла проявити себе, розкрити свої здібності, виявити таланти, задовольнити потреби [38, с. 62—63].

Потреби — це необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозбереження. Потреби поділяються на такі групи:

— фізіологічні й сексуальні (у відтворенні людей, в їжі, диханні, рухові, одязі, житлі, відпочинку);

— екзистенційні (це потреби в безпеці існування, впевненості в завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);

— соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі в спільній трудовій діяльності);

— престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх здібностей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві);

— особистісні (у самовираженні, у самореалізації (або самоактуалізації), тобто в діяльному прояві себе як самостійної, оригінальної, творчої особистості;

— духовні (потреби в нових знаннях про навколишній світ, у самопізнанні, залученні до наук, мистецтв тощо).

Перші дві групи потреб є первинними і вродженими, чотири інші — набутими [38, с. 61].

Коли ми говоримо про життя, то необхідно розглянути і протилежне йому поняття — смерть. Смерть — це кінець біологічного існування живої істоти, припинення її життєдіяльності. Вона є одним із суттєвих відображень життя. Розуміння сутності смерті, усвідомлення, що людське особисте життя є єдиним і має кінець, сприяє осмисленню його морального сенсу і цінності, дає можливість зрозуміти мету життя і пізнати призначення людини [38, с. 60].

Отже, Людина являє собою цілісну єдність біологічного, психічного і соціального рівнів. При цьому людський індивід — це не проста арифметична сума біологічного, психічного і соціального, а їх інтегральна єдність, яка є основою до виникнення нового якісного ступеня — особистості [38, с. 60].

5.2. Фізіологічні особливості людини

Антропологи і фізіологи наголошують на надзвичайно важливій фізіологічній особливості людського організму, його великих потенційних і часто незадіяних життям можливостях. Людина отримує різноманітну інформацію про навколишній світ, сприймає його всебічно за допомогою сенсорної системи чи органів чуття.

І. П. Павлов та І. М. Сєченов створили вчення про аналізатори як сукупність нервово-рецепторних структур, що забезпечують сприйняття зовнішніх подразників, трансформацію їхньої енергії у процес нервового збудження і проведення його в центральну нервову систему. За І. П. Павловим, будь-який аналізатор складається з трьох частин: периферичної (або рецепторної), провідникової і центральної, де завершуються аналітично-синтетичні процеси за оцінкою біологічної значущості подразника. Аналізатори — це сукупність взаємодіючих утворень периферичної і центральної нервової систем, які здійснюють сприйняття та аналіз інформації про явища, що відбуваються як у навколишньому середовищі, так і всередині самого організму. Структура аналізатора — рецептор (сприй­маючий утвір), чутливі нейрони, ділянка кори головного мозку [38, с. 78—79].

Усі аналізатори в структурному відношенні однотипні. Вони мають на своїй периферії апарати, що сприймають подразники, — рецептори, в яких і відбувається перетворення енергії подразника в процес збудження. Від рецепторів сенсорними (чуттєвими) нейронами і синапсами (контактами між нервовими клітинами) імпульси надходять до центральної нервової системи.

Розрізняють такі основні види рецепторів: механорецептори, що сприймають механічну енергію, до них належать: рецептори слухової, вестибулярної, рухової, частково вісцеральної чутливості; хеморецептори — нюховий, смаковий; терморецептори — рецептори шкірного аналізатора; фоторецептори — зоровий аналізатор та інші види. Кожен рецептор виділяє з множини подразників зовнішнього і внутрішнього середовища свій адекватний подразник. Цим пояснюється висока чутливість рецепторів [38, с. 79—80].

Усі аналізатори, завдяки своїй однотипній будові, мають загальні психофізіологічні властивості — надзвичайно висока чутливість до адекватних подразників, наявність абсолютної диференційної та оперативної межі чутливості до подразника, спроможність до адаптації, тренування, спроможність певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника, перебування в наступній взаємодії один з одним.

Абсолютна межа чутливості має верхній та нижній рівні. Нижня абсолютна межа чутливості — це мінімальна величина подразника, що викликає чутливість. Верхня абсолютна межа — максимально допустима величина по­дразника, що не викликає в людини болю. Диференційна чутливість визначається найменшою величиною подразника, яка дає змогу відчути його зміну [38, с. 80].

У сучасній фізіології розрізняють вісім аналізаторів — руховий, зоровий, слуховий, смаковий, нюховий, шкірний, вестибулярний і вісцеральний. Проте в системі взаємодії людини з об’єктами навколишнього середовища головними при виявленні небезпеки виступають зоровий, слуховий та шкірний аналізатори. Інші виконують допоміжну, або доповнюючу функцію. Водночас необхідно враховувати також ту обставину, що є ціла низка небезпечних чинників (іонізуюче випромінювання, електромагнітні поля, ультразвук, інфрачервоне випромінювання), що створюють надзвичайно важливу біологічну дію на людський організм, але для їхнього сприйняття немає відповідних природних аналізаторів [38, с. 78].