Розділ «Bienvenidos a Tejas [221]»

— Ласкаво просимо в нікуди, — зауважив Алек, коли «Кінґ Ейр» приторохтів до каркасно-панельного термінала, який, здавалося, від першого ж відчутного пориву вітру міг розвалитися. На них уже чекав запилюжений мінівен «додж». Ралф розпізнав у ньому модель «компеніон», облад­нану для інвалідних візків, а вже потім помітив відповідну позначку на номерних знаках. Біля мінівена стояв Клод Болтон, високий і м’язистий, у вицвілих джинсах, синій робочій сорочці, стоптаних ковбойських черевиках і бейс­болці з логотипом «Техаських рейнджерів».

Ралф першим вийшов з літака й простягнув Болтону руку. Клод секунду повагався, тоді потис. Ралф збагнув, що не зміг утриматися й кинув погляд на збляклі літери на пальцях чоловіка: НІЯК.

— Дякую, що не ускладнив ситуації, — сказав Ралф. — Ти не мусив із нами співпрацювати, тож я ціную твою згоду.

Він представив решту. Голлі останньою потисла Клоду руку й мовила:

— Це татуювання у вас на пальцях… воно про пияцтво?

«Ось воно, — подумав Ралф. — Той фрагмент головоломки, що я ним забув поділитися».

— Так, мем, ваша правда, — Болтон говорив, наче переповідав добре засвоєний і вподобаний урок. — Великий парадокс, як це називають на зборах «АА». Я вперше почув про нього у в’язниці. Мушу пити, але ніяк не можна.

— У мене так само із сигаретами, — сказала Голлі.

Болтон вишкірився, і Ралф загадався — як дивно, що саме найменш товариська людина з їхньої невеличкої компанії зуміла знайти до Болтона підхід. Не те щоб Клод дуже нер­вував, просто поводився сторожко.

— Так, мем, сигарети — це важко. І як ваша боротьба?

— Майже рік до рук не брала, — відповіла Голлі, — та боротьба триває день у день. Мушу і ніяк. Мені подобається.

Вона що, від самого початку знала, що означають ці слова? Цього Ралф визначити не міг.

— Єдиний спосіб дати раду парадоксу «мушу-ніяк» — це заручитися підтримкою вищих сил, тож я так і зробив. І ще тримаю під рукою свій медальйон тверезника. Мене навчили так — як закортить хильнути, треба сунути до рота цей медальйон. Якщо розтане — можеш пити.

Голлі всміхнулася — тою сяйливою усмішкою, що так полюбилася Ралфу.

Тут відчинилися бічні дверцята мінівена, і з них із тріском виїхав іржавий покіт, а по ньому — інвалідний візочок, у якому сиділа огрядна пані з екстравагантним ореолом білого волосся. На колінах вона тримала невеликий зелений балон із киснем, від якого до канюлі в носі піднімалась пластикова трубка.

— Клоде! Чого ти париш людей на спеці? Як треба їхати, то поїхали. Уже на полуднє.

— Це моя мати, — представив Клод. — Ма’, це детектив Андерсон, що брав у мене свідчення в справі, про яку я тобі розказував. З рештою сам щойно познайомився.

Гові, Алек і Юн відрекомендувалися старій пані. Голлі була остання.

— Дуже приємно з вами познайомитися, місіс Болтон, — сказала вона.

Лаві засміялася.