Розділ «Bienvenidos a Tejas [221]»

— Ну, подивимося, чи ти не зміниш думки, як пізнаєш мене ближче.

— Піду розвідаю щодо прокату, — мовив Гові. — Мабуть, це та автівка, що стоїть біля виходу.

Він показав на темно-синій кросовер середніх розмірів.

— Я поїду на мінівені, показуватиму дорогу, — сказав Клод. — Ви без проблем за мною встигатимете, бо машин на Мерісвіллській трасі зараз небагато.

— Серденько, не хочеш проїхатися з нами? — спитала в Голлі Лаві Болтон. — Складеш старій компанію.

Ралф гадав, що Голлі відмовиться, але та одразу погодилася.

— Одну секундочку.

Поки Клод стежив, як мати розвертає візок і заїжджає покотом у салон, Голлі поманила очима Ралфа, і детектив пішов за нею до «Кінґ Ейра». Маленький літак уже стояв на зльоті, і спершу Ралф не розчув запитання Голлі. Тож нахилився ближче.

— Що мені їм казати, Ралфе? Бо ж вони напевно спитають, з якою метою ми приїхали.

Він замислився, тоді відповів:

— То розкажи їм про найголовніше.

— Вони мені не повірять!

Ралф оскалився.

— Голлі, як на мене, з невірою ти дуже добре вправляєшся.

Як і більшість колишніх в’язнів (принаймні тих, які не бажають ризикувати власною свободою), Клод Болтон вів свій «додж компеніон» рівно на п’ять миль на годину нижче за дозволений ліміт швидкості. Хвилин за тридцять їзди він завернув до «Індіанського мотелю і кафе». Вийшов з автівки і, мало не просячи вибачення, заговорив до Гові, який сидів за кермом орендованого автомобіля:

— Сподіваюся, ви не проти трохи перекусити. Моїй ма’ інколи зле стає, як вона вчасно не поїсть, а часу наробити бутиків не було. Я боявся, що ми вас проґавимо, — він стишив голос, наче ділився стидким секретом: — Це все через рівень цукру в крові. Як він понижується, то в ма’ голова паморочиться.

— Не сумніваюся, що нам усім не завадить перекусити, — відповів Гові.

— Та історія, яку оповіла пані…

— Чом би нам не обговорити її, коли вже дістанемось до вас додому, Клоде? — запропонував Ралф.

Клод кивнув.