Розділ «Візити»

— Ні. Сьогодні вночі тут був чоловік.

Ралф завмер на місці: половина сорочки вже заправлена, половина ще стирчить з-за пояса. Він впустив кросівки.

— Що-що?

— Чоловік. Той, який убив Френка Пітерсона.

Ралф роззирнувся, сон його полишив остаточно.

— Коли? Ти про що?

— Сьогодні вночі. Він уже пішов, але лишив тобі пові­дом­лення. Сідай, Ралфе.

Він сів, і дружина розповіла йому, що сталося. Він вислухав, не промовивши ані слова, дивлячись Джинні у вічі. І не побачив там нічого, крім цілковитої впевненості. Коли вона закінчила, Ралф пішов до задніх дверей перевірити пульт сигналізації.

— Усе ввімкнено, Джинні. І двері на замку. Принаймні з чорного ходу.

— Я знаю, що ввімкнено. Усі двері на замку. Я перевірила. І вікна теж.

— Тоді як…

— Не знаю, але він тут був.

— І сидів отут.

Ралф показав на арковий проріз.

— Так. Наче не хотів виходити на світло.

— Кажеш, він був кремезний?

— Так. Може, не такий, як ти — важко визначити, бо він сидів, — та в нього були широкі плечі й гора м’язів. Як у тих хлопців, які по три години щодня проводять у спортивному залі. Чи піднімають гирі у в’язничному подвір’ї.

Ралф відійшов від кухонного столу й опустився навколішки в тому місці, де дерев’яна підлога кухні сходилася з килимом у вітальні. Джинні знала, що він шукає, і знала, що він того не знайде. Вона сама вже дивилася, та її думка від цього не змінилася. Якщо ти не божевільний, то розумієш різницю між сном і реальністю, навіть якщо ця реальність виходить далеко за межі звичного укладу життя. В інші часи вона б засумнівалася (як тепер сумнівався Ралф), але не тепер. Тепер сумнівів не було.

Ралф підвівся.

— Люба, це новий килим. Якби там сидів чоловік, навіть недовго, то від ніжок стільця лишилися б сліди у ворсині. А їх немає.