Розділ «Голлі»

— Ну то хоч на вечерю заходьте, як іще будете в місті.

— Неодмінно, — сказала Голлі, хоч і не збиралася.

Бозна-що в тому меню також приходило з Парамуса в замороженому вигляді.

Наступним кроком став візит до клініки розладів пам’яті імені Гейсмана. Треба було поговорити з батьком Террі Мейтленда, якщо день видасться підхожий (і якщо йому взагалі зараз випадали підхожі дні). Навіть якщо він ширятиме десь у хмарах, можна буде спробувати поговорити з кимось із персоналу. А поки що Голлі сиділа у своєму «нічого-такому» готельному номері. Вона ввімкнула ноутбук і надіслала Алеку Пеллі електронного листа з темою «ЗВІТ ҐІБНІ № 1».

Меню «Томмі й Таппенс» роздавали в районі дев’яти кварталів у четвер 19-го квітня. Судячи з розмови зі співвласницею МЕРІ ГОЛЛІСТЕР, я не сумніваюсь, що ця дата коректна. Якщо так, то можна цілком певно стверджувати, що саме того дня МЕРЛІН КЕССІДІ покинув фургон на парковці неподалік від ресторану. Зауважу, що РОДИНА МЕЙТЛЕНДІВ прибула до Дейтона опівдні в суботу 21-го квітня. Я майже впевнена, що на той час фургона вже не було. Завтра, сподіваючись виключити ще один варіант, перевірю ці дані в місцевій поліції, а потім поїду до клініки розладів пам’яті імені Гейсмана. Якщо є питання, пишіть на електронну скриньку чи телефонуйте на мобільний.

Голлі Ґібні

«Що впало, те пропало»

Покінчивши зі звітом, Голлі спустилась у готельний ресторан і замовила легку вечерю (вона навіть не розглядала можливості замовити їжу в номер, бо це також до смішного дорога послуга). Знайшла в готельному кіноменю фільм із Мелом Ґібсоном, якого ще не бачила, і замовила його за $ 9.99 — цю суму вона згодом викреслить зі звіту про витрати. Фільм був не дуже, але Ґібсон постарався на славу, враховуючи те, із чим йому довелося працювати. Вона занотувала назву та тривалість фільму у свій кіножурнал (а таких вона заповнила вже понад дві дюжини) й оцінила його в три зірки. Покінчивши з цим, Голлі пересвідчилась, що обидва замки на дверях її номера замкнені, помолилася (наостанок, як завжди, додавши, що вона сумує за Біллом) і лягла спати. І проспала вісім годин без сновидінь. Принаймні жодного з них не запам’ятала.

Наступного ранку після кави, короткої прогулянки на три милі, сніданку в сусідній кав’ярні та гарячого душу Голлі зателефонувала в поліцейське управління міста Дейтона й попросила зв’язати її з відділом регулювання дорожнього руху. На диво коротке очікування — й на дроті з’явився офіцер Лінден і поцікавився, чим він може їй допомогти. Голлі це дуже потішило. Ввічливий поліцейський завжди покращував їй настрій. Хоча, заради правди, такі траплялися переважно на Середньому Заході.

Голлі відрекомендувалася, сказала, що її цікавить білий фургон «еконолайн», який залишили на громадській парковці на бульварі Нортвудз у квітні, і спитала, чи перевіряє управління безкоштовні міські паркінги.

— Звісно, — відповів офіцер Лінден, — але не для того, щоб штрафувати за перевищення шестигодинного ліміту. Тут працюють копи, а не паркувальники.

— Розумію, — сказала Голлі, — та вони ж і покинуті автів­ки видивляються, чи не так?

Лінден розсміявся:

— Певно, ваша фірма часто має справу з поверненням украдених і перепроданих машин?

— А також з утікачами з-під застави, це наш хліб із ­маслом.

— Тоді ви знаєте, як воно працює. Нас особливо цікавлять дорогі автомобілі, які вже довго стоять на таких парковках, як у місті, так і на довгостроковій стоянці в аеропорту. Усі ці «деналіси», «ескалади», «яги» й «бімери». Кажете, потрібний вам фургон був на нью-йоркських номерах?

— Точно.

— Найпевніше, першого дня він багато уваги не привернув — мешканці Нью-Йорка таки їздять до Дейтона, як не важко в це повірити. Та чи стояв він там і на другий день? Можливо.

Навіть у такому разі до приїзду Мейтлендів залишалася ціла доба.

— Дякую вам, офіцере.