Розділ «Голлі»

— Якщо хочете, я можу перевірити штрафний майданчик.

— Немає потреби. Цей фургон потім об’явився за тисячу миль звідси.

— А чому це вас цікавить, якщо ваша ласка?

— Так, звісно, — відповіла Голлі. Як-не-як, вона розмовляла з поліцейським. — На ньому викрали дитину, яку згодом убили.

На дев’яносто дев’ять відсотків переконавшись у тому, що фургон зник іще до того, як Террі Мейтленд із дружиною та доньками прибув у Дейтон 21 квітня, Голлі сіла за кермо свого «пріуса» й подалася до Гейсманової клініки розладів пам’яті. Довга й низька будівля з пісковику, яка стояла посеред чотирьох акрів доглянутої ділянки. Невеличкий гай відділяв її від шпиталю Кіндред, який, мабуть, володів і керував клінікою, отримуючи тим самим непоганий прибуток. Вигляд у лікарні точно був не з дешевих. «Чи то в Пітера Мейтленда була пристойна сума на чорний день, чи то добра страховка, чи і те, і те», — схвально подумала Голлі. О цій ранковій годині на парковці для відвідувачів знайшлося вдосталь вільних місць, але Голлі вирішила стати в дальньому кінці. Браслет «Фітбіт» поставив їй за мету робити по 12 000 кроків на день, і навіть коротка прогулянка не завадила б.

Голлі зупинилась на хвилинку, подивилася на трьох санітарів, які вигулювали трьох пацієнтів (й один із них на вигляд ніби й розумів, де перебуває), а тоді зайшла всередину. Приємний вестибюль із високою стелею, та поза запахами мастики й меблевого воску Голлі розрізнила тонкий дух сечі, що ним пахтіло з глибини будівлі. І щось іще, щось важче. Нерозумно й мелодраматично було б назвати це запахом втраченої надії, та все одно Голлі саме так його й сприймала. «Мабуть, тому, що першу половину свого життя я переважно дивилася на дірку, а не на бублик», — подумала вона.

На стійці в ресепшн-зоні стояло оголошення: «РЕЄСТРАЦІЯ ОБОВ’ЯЗКОВА ДЛЯ ВСІХ ВІДВІДУВАЧІВ». Жінка за стійкою (місіс Келлі, як було вказано на невеличкій дощечці на столі) привітала Голлі усмішкою:

— Доброго дня вам. Чим я можу допомогти?

До цього моменту події розвивалися звичним і буденним чином. Усе зіпсувалося після того, як Голлі поцікавилась, чи можна їй провідати містера Мейтленда. Усмішка місіс Келлі лишилась на її губах, проте зникла з очей:

— Ви член родини?

— Ні, — відповіла Голлі. — Я друг родини.

Це, як вона сама себе запевнила, була не зовсім брехня. Зрештою, Голлі працювала на адвоката місіс Мейтленд, який працював на місіс Мейтленд, тож це можна вважати за якийсь різновид дружби, тим паче що її найняли повернути добре ім’я покійному чоловікові вдови.

— Боюся, цього замало, — сказала місіс Келлі. Тепер усмішка стала чисто формальною. — Якщо ви не належите до родини, то, боюся, я попрошу вас піти. Містер Мейтленд вас усе одно не впізнає. Цього літа його стан погіршився.

— Тільки цього літа чи від останнього візиту Террі?

Тепер усмішка зовсім зникла.

— Ви репортерка? Якщо так, то, за законом, ви зобов’язані мені про це повідомити, і я одразу попрошу вас покинути приміщення. Якщо ви відмовитесь, я викличу охорону, і надвір вас виведуть. Ми вже натерпілися від вашого брата.

А це вже цікаво. Може, і не пов’язано зі справою, яку вона хотіла тут з’ясувати, а може, і пов’язано. Врешті-решт, жінка не поводилась по-свинськи до того, як Голлі згадала ім’я Пітера Мейтленда.

— Я не репортер.

— Повірю вам на слово, але якщо ви не родичка, то все одно маєте піти.

— Гаразд, — сказала Голлі. Вона відійшла на крок чи два від стійки, потім їй сяйнула ідея, і вона повернулася. — А якщо син містера Мейтленда, Террі, вам зателефонує і поручиться за мене? Це допоможе?