Розділ «Голлі»

«Білле, тебе так бракує в цій справі. Надзвичайно бракує. І Джером — його теж. Ми втрьох схопили б цього поні за віжки й понеслися б на ньому аж до самого фінішу».

Але Білл помер, Джером був в Ірландії, а в Голлі ніяк не виходило зрушитися з мертвої точки. Принаймні самотужки їй не впоратись. Але це не означало, що в Дейтоні їй більш нема чого робити. Ні, справи ще лишилися.

Вона повернулася до готелю, замовила собі в номер сендвіч (до біса ці витрати) і розкрила ноутбук. Додала нові здобутки до нотаток, які зробила під час телефонної розмови з Алеком Пеллі. Голлі вдивлялася в екран, прокручувала текст вгору й униз, аж тоді в голові виринула стара промовка її матері: «“Мейсіз” не ділиться секретами з “Ґімблз”» [181]. Дейтонська поліція не знала про вбивство Френка Пітерсона, а поліція Флінт-Сіті — про вбивство сестер Говард. І нічого дивного. Убивства відбулися в різних частинах країни з інтервалом у кілька місяців. Ніхто не знав, що Террі побував в обох місцях, ніхто не знав про зв’язок із клінікою Гейсмана. Крізь кожну кримінальну справу пролягала інформаційна магістраль, і в цьому випадку дорога була розмита принаймні у двох місцях.

— Але я знаю, — сказала Голлі. — Знаю хоч щось. Тільки от…

Від стуку у двері вона аж підстрибнула. Запустила до номера офіціанта, розписалася на чеку, додала десять відсотків чайових (пересвідчившись, що в рахунок їх не включено) і поспіхом виставила чоловіка за двері. Тоді вона почала міряти кроками кімнату, раз у раз вгризаючись у сендвіч із беконом, томатом і салатом, але смаку не відчуваючи.

Чого вона не знала такого, що ще можна дізнатися? Її непокоїла, мало не переслідувала думка, що вона намагається скласти мозаїку-пазл, у якій бракує певних фрагментів. Бракує не тому, що Алек Пеллі зумисне приховав від неї інформацію — ні, Голлі так не вважала. Але, можливо, тому, що деякі факти, вкрай важливі факти, йому здавались неважливими.

Можна було б зателефонувати місіс Мейтленд, тільки жінка розплачеться, зажуриться, і Голлі не знатиме, як її втішати, бо ніколи того не вміла. Не так давно вона допомогла сестрі Джерома Робінсона подолати чорну смугу в житті, але зазвичай їй це не вдавалося. До того ж розум бідної жінки буде затуманений від горя, і вона може знехтувати важливими фактами, цими дрібничками, за допомогою яких із окремих фрагментів складається цілісний образ. Ті три-чотири пазлики, що завжди падають зі столу на підлогу, і ти не можеш скласти картину воєдино, поки їх не відшукаєш.

Найімовірніше, що особа, яка знає всі деталі, як великі, так і малі, — це детектив, що провів більшість бесід зі свідками й заарештував Мейтленда. Попрацювавши з Біллом Годжесом, Голлі почала вірити в поліцейських детективів. Авжеж, не всі вони були вправні. Наприклад, вона не відчувала ніякої поваги до Ізабель Джейнс, яка стала напарницею Піта Гантлі, коли Білл пішов з органів. Так, цей детектив, Ралф Андерсон, припустився прикрої помилки, привселюдно заарештувавши Мейтленда. Та цей поганий вчинок не означав, що Андерсон — поганий детектив, і Пеллі вже пояснив їй одну вирішальну пом’якшувальну обставину: Террі Мейтленд тісно контактував із сином Андерсона. І бесіди, що їх проводив детектив, здавалися цілком ретельними. Голлі вирішила, що забраклих фрагментів треба шукати саме в нього.

Над цим іще треба подумати. А поки на неї чекав повторний візит до клініки розладів пам’яті імені Гейсмана.

Вона прибула туди о пів на третю, цього разу під’їхавши з лівого боку будівлі, де стояли знаки «СЛУЖБОВА ПАРКОВКА» і «МІСЦЯ КАРЕТ ШВИДКОЇ ДОПОМОГИ НЕ ЗАЙМАТИ». Голлі вибрала собі ділянку на дальньому кінці майданчика і припаркувалася так, щоб спостерігати за клінікою. О другій сорок п’ять стали з’їжджатися автомобілі — прибували ті, хто працював із третьої до одинадцятої. Близько третьої почали від’їжджати робітники денної зміни: здебільшого санітари, кілька медсестер і парочка хлопців у костюмах — певно, лікарі. Один із «костюмів» сів у «кадилак», другий — у «порше». Ясна річ, що лікарі. Голлі уважно оцінила решту й обрала собі ціль. Медсестра середнього віку в туніці з танцівливими ведмедиками. У неї була стара «хонда сивік» з іржею по боках і тріснутою задньою фарою, яку підрихтували липкою стрічкою. На бампері стояла наліпка «Я ЗА ГІЛЛАРІ». Перш ніж сісти за кермо, жінка зупинилася й підкурила сигарету. Автівка стара, а сигарети — дорогі. Що далі, то краще.

Голлі виїхала з парковки слідом за «хондою», потім подо­лала три милі на захід, де місто спершу перетворилося на приємне передмістя, а тоді — на не дуже приємне. Жінка завернула на під’їзну доріжку при типовому будинку. Однакові оселі на тій вулиці стояли мало не впритул, на маленьких клаптиках газону валялися дешеві пластикові іграшки. Голлі припаркувалася на узбіччі, короткою молитвою попросила собі сил, терплячості та мудрості й вийшла з машини.

— Мем? Медсестро? Перепрошую.

Жінка озирнулася. Зморшкувате обличчя й передчасно посивіле волосся затятого курця, тож вік було важко визначити. Сорок п’ять, може, п’ятдесят років. Без обручки.

— Чим я можу вам допомогти?

— Як допоможете, то я заплачý, — сказала Голлі. — Сотню доларів готівкою, якщо ви розповісте мені про Гіта Голмза і його зв’язок із Террі Мейтлендом.

— Ви за мною з роботи їхали?

— Власне, так.

Жінка насупилась.

— Ви репортерка? Місіс Келлі казала, що в клініці вешталася репортерка, і пообіцяла звільнити кожного, хто з нею заговорить.

— Я та жінка, про яку вона казала, тільки я не репортер. Я — слідчий, і місіс Келлі ніколи не дізнається, що ви зі мною говорили.