Розділ «Голлі»

— Покажіть якесь посвідчення.

Голлі простягнула їй водійські права й картку представника «Що впало, те пропало», яка давала право брати клієнтів на поруки. Жінка прискіпливо їх роздивилася, тоді повернула.

— Я Кенді Вілсон.

— Приємно з вами познайомитися.

— Угу, то добре, тільки якщо я ризикуватиму своїм робочим місцем, то візьму з вас двісті баксів, — вона замовкла, потім додала: — І ще п’ятдесят.

— Гаразд, — погодилася Голлі.

Вона здогадувалася, що може вмовити цю жінку і на дві­сті, і навіть на сто п’ятдесят, але торгуватися Голлі не любила (її мати називала це «перечитися»). А ще скидалося на те, що цій пані вкрай потрібні гроші.

— Краще ходімо всередину, — сказала Вілсон. — Сусіди в нас довгоносі.

Будинок просмердівся сигаретами, і від цього Голлі закортіло скурити одну — вперше за довгий час. Вілсон плюхнулась у велике крісло, що, як і задня фара її автівки, також було справлене липкою стрічкою. Біля крісла стояла попільничка на довгій ніжці, яких Голлі не бачила відтоді, як помер її дідусь (від емфіземи легень). Вілсон висмикнула з кишені своїх нейлонових штанів пачку сигарет і клацнула запальничкою. Вона так і не простягнула пачки Голлі, і не дивно, зважаючи на теперішні ціни на труїлки, та Голлі була їй за це вдячна. Може, і не відмовилася б.

— Спершу гроші, — сказала Кенді Вілсон.

Голлі, яка за другим візитом до клініки розладів пам’яті не знехтувала нагодою спинитися біля банкомата, дістала із сумочки гаманець і відрахувала потрібну суму. Вілсон перерахувала, а тоді поклала гроші в кишеню до сигарет.

— Сподіваюся, що ти не брешеш, Голлі, коли обіцяєш тримати рота на замку. Бачить Бог, мені ці гроші потрібні, мій мудачина-чоловік обчистив наш банківський рахунок, коли пішов, але місіс Келлі теж не марнословить. Вона немов дракон із тих «Престолів».

Голлі ще раз провела по губах пальцем і прокрутила невидимий ключ. Кенді Вілсон усміхнулась і помітно розслабилася. Окинула поглядом свою вітальню — маленьку, темну й обставлену меблями та декором із дворових розпродажів.

— До всирачки бридка оселя, правда? Ми мали затишний будинок на заході міста. Не маєток, але кращий за цю діру. Мудачина-чоловік продав його просто в мене з-під носа, одразу перед тим, як полинути в захід сонця. Знаєш, як кажуть — нема гірших сліпих за тих, що не бажають бачити. Я навіть шкодую, що в нас нема дітей, щоб я могла їх проти нього наструнчити.

Білл знав би, як на це слід відповісти, але Голлі не знала, тож дістала блокнот і перейшла до справи.

— Гіт Голмз працював санітаром у Гейсмані.

— Так, правильно. Красунчик Гіт, ось як ми його називали. Наче жартома, а наче й ні. Йому було далеко до Кріса Пайна чи Тома Гіддлстона, але й дивитися на нього було не гидко. І хлопець непоганий. Усі так вважали. А це тільки доводить, що ніколи не вгадаєш, що в людини на серці лежить. Я цей урок засвоїла з чоловіком-мудачиною, та він хоч не ґвалтував і не нівечив малих дівчат. Бачила в газетах їхні фото?

Голлі кивнула. Дві гарненькі блондиночки з однаковими приємними усмішками. Десять і дванадцять років — точно такого ж віку, як і Мейтлендові дочки. Ще одна деталь, у якій відчувався зв’язок. Може, ніякого зв’язку й не було, але в голові Голлі дедалі гучніше шепотіло про те, що ці дві справи — по суті єдине ціле. Ще кілька таких фактів, і шепіт перетвориться на крик.

— Хто на таке здатен? — спитала Вілсон, але запитання було риторичне. — Чудовисько — ось хто.

— Як довго ви з ним працювали, міз Вілсон?