Розділ «Голлі»

— Звіть мене Кенді, на «ти», гаразд? Таке я дозволяю людям, що оплачують мені комуналку на наступний місяць. Я пропрацювала з ним сім років і ніколи ні про що не здогадувалась.

— У газетах писали, що коли вбили дівчат, він був у відпустці.

— Ага, поїхав у Ріджис, миль за тридцять на північ звідси. До мами. Яка сказала копам, що він увесь час був із нею, — Вілсон закотила очі.

— Ще в газетах писали, що в нього вже були проблеми із законом.

— Ну, так, але нічого серйозного, звичайна розважальна прогулянка на викраденій автівці, коли йому було сімнадцять, — Кенді насупилася на власну сигарету. — Не розумію, як газетярі до цього докопалися, бо, ну, він тоді ще був неповнолітній і справа мала б лежати під замком. Якби не лежала, то його не взяли б на роботу в Гейсман, попри службу в армії та п’ять років у Волтері Ріді [182]. Може, і взяли б, але, мабуть-таки, ні.

— Ти так говориш, наче непогано його знала.

— Тільки не подумай, що я його захищаю. Звісно, ми з ним інколи пропускали пару чарок, але ж то не на побаченнях, нічого такого. Часом після роботи ми всім гуртом ходили в «Конюшину» — ще тоді, коли мені вистачало грошей пригостити всю компанію, як моя черга підходила. Ті дні давно минули, любонько. Менше з тим, ми називали себе «Забудькуватою п’ятіркою», бо…

— Здається, я розумію, — сказала Голлі.

— Ага, звісно що розумієш, ми ж знали всі ті жарти про Альцгеймера. Більшість була досить жорстока, а пацієнти в нас доволі милі, але ми жартували, щоб… ну… не знаю.

— Це як насвистувати, ідучи повз кладовище? — припустила Голлі.

— Так, точно. Хочеш пива, Голлі?

— Окей. Дякую.

Смак пива їй не дуже подобався, і його не рекомендувалося вживати паралельно з «Лексапро», але Голлі мала на меті пожвавити розмову.

Вілсон повернулася з парою бляшанок «Бад Лайтс». Склянку вона запропонувала так само, як і сигарету — ніяк.

— Так, я знала, що його пов’язали за ту авантюру з викраденою автівкою, — сказала Кенді, знову всівшись у заліплене скотчем крісло. Крісло втомлено гухнуло. — Усі ми знали. Сама розумієш, люди про всяке говорять, коли трохи вип’ють. Та як це можна порівняти з тим, що він зробив у квітні? Досі повірити не можу. Я цілувалася з цим хлопцем під омелою на вечірці минулого Різдва, — Кенді чи то мимоволі, чи то навмисно здригнулася.

— То на тижні двадцять третього квітня він був у відпустці.

— Раз ти так кажеш. Знаю тільки, що то було навесні, бо в мене почалась алергія, — на цій фразі вона дістала ще одну сигарету. — Він сказав, що їде в Ріджис, сказав, що вони з мамою замовлять службу за батьком, який помер рік тому. «Поминальна» служба, це його слова. Може, він і поїхав, але потім повернувся, щоб убити дівчат із Тротвуда. Тут певна річ, бо його бачили люди, а ще є відео з камер спостереження при бензиновій колонці, де він заправлявся.

— А що він заправляв? — спитала Голлі. — Не фургон?

Навідне питання, Білл би цього не схвалив, та Голлі не втрималася.

— Не знаю. Не впевнена, що про це писали в газетах. Мабуть, свій пікап. У нього був «тахо», весь такий наворочений. Шини на замовлення, повсюди хром. І критий кузов. Може, там він їх і ховав. Одурманив наркотиками, поки не наготувався… сама розумієш… скористатися з них.