Розділ дев’ятий Принц-деспот

— Дякую, Ліно… Ти все-таки зв’язалася з некромантом?

— Він порятував нас обох, — неприємно вразив мене цей докір.

— Іди до себе, — сказав Гарольд. — Жодної надії більше нема. Принц-деспот привів своїх людей не на допомогу, а зі зрадницькою метою…

— Ти ж знав його! — вирвалося в мене. — Як ти міг йому повірити хоч на секунду?!

— Не мав іншого вибору, — Гарольд дивився очужіло. — Тепер усе скінчено. Зрада, удар у спину… Багато хто загинув… Це безнадійно, але ми все одно будемо битися…

Мені здалося, що він марить. Нічого дивного — без магічної допомоги він десять разів уже міг умерти.

— Оживи! — я простягла руку над його сивуватим тім’ям.

Він ледь помітно здригнувся. Його очі розплющилися ширше: він дивився на мене, наче вперше бачив.

— Ти стала гарним магом… Пам’ятаєш, як я вчив тебе цього заклинання? Не дуже розумний був із мене наставник…

Не треба бути надто розумним, аби второпати: Гарольд прощається. На його біле обличчя поступово повертався цвіт, тіні під очами світлішали, він щосекунди здавався здоровішим, але очі залишалися хворими. Він уже посміхався, уже сів пряміше, вже готовий був підвестися — та він був приречений, знав це, і приреченість огортала його, ніби плащ.

— Скільки твоїх людей залишилося в замку? — різко запитав Максиміліан. — Що нам робити: пробиватися до своїх, дати драла, поки не пізно?

— Ліно, попроси його піти геть, — Гарольд із натугою підвівся. — Поки ще я командую цією фортецею, не потерплю тут некроманта.

Тонкі губи Максиміліана стислися в шнурочок. Носком чобота він підчепив половинку розрубаного посоха на підлозі:

— Де твоя зброя, магу? Оце?

Не слухаючи його, Гарольд визирнув у вікно. Озирнувся; важкими кроками перетнув кімнату, відчинив шафу; я побачила знайомий безлад — книги, склянки, засушені ящірки, світильники й пергаментні сувої, недогарки свічок, іще якесь дрібне сміття; у кутку шафи стояв, як завжди, великий кістяк, прикладав до зубів кістяний палець на знак мовчання.

— Ого, — Максиміліан пожвавився. — А ще некроманта лає…

Гарольд не дивився на нього. Із глибини шафи він витяг згорток, струснув курну тканину, оголюючи меч у піхвах. Кістяк запопадливо причинив дверцята зсередини.

Гарольд скинув піхви на підлогу. Меч, якщо його вперти вістрям у землю, руків’ям діставав би мені до підборіддя.

— Ось моя зброя, — похмуро мовив Гарольд. — Я не здамся без бою. Ліно, відкинь ці камінчики, — він кивнув на завалені двері.

— Гарольде! — скрикнула я. — Послухай!