Розділ дев’ятий Принц-деспот

Він лежав із розчепіреними крильми, дивився на мене каламутним оком. Довгі пазурясті пальці скорчилися. Три арбалетні болти прошили його навиліт. Легеньке тіло було розірвано на клоччя.

— Максе, — у мене стемніло в очах. — Ні… Максе!

Не вірячи собі, я водила рукою, бурмочучи:

«Оживи! Оживи!» Птах не озивався; я гладила колись блискуче пір’я та ридала вголос. Навершя посоха нічим не могло допомогти — крила у птаха один раз конвульсивно сіпнулися й обм’якли.

— Максе! — я нічого не бачила крізь сльози. — Максе, Максе!

— Чого тобі?

Я скрикнула й відсахнулася.

Максиміліан сидів на підвіконні верхи. Він звісив одну ногу в кімнату, а другу — назовні. На обличчі в нього було граничне задоволення.

— Як?! — прошепотіла я.

Він посміхнувся з переможним виглядом:

— Оце музика — твої ридання, слухав би й слухав… Але в нас ворог на порозі, принц-деспот ось-ось прочумається, та й Гарольд почувається не найкраще. Тож доведеться мені вдовольнятися тим, що збереже назавжди моя пам’ять: «Максе! Ні! Максе!»

Я глянула на здохлого птаха. Навколо нього метушилися мурахи.

— Яка ж ти сволота!

— Я? Той, хто врятував життя тобі й заразом Гарольдові? Той, хто, можливо, цілий твій світ порятував від візиту принца-деспота?

Я не могла дивитися на цього мерзотника.

Зрозуміло, він підібрав здохлу ворону під стінами замку та наповнив її своєю волею, перетворив на зомбі. Мені перед принцом-деспотом та з арбалетниками за спиною ніколи було гратися в «знайди десять розбіжностей». За горою цегли на місці дверей перегукувалися голоси; Максиміліан зістрибнув із підвіконня, підбіг до принца-деспота й скорчив над ним пальці, знову заводячи свою магію. Гнучкі ремінці оповили принца, ніби мотузка ковбасу.

Я схилилася над Гарольдом. Рана в нього на плечі виявилася глибокою, меч пошкодив ключицю; я не дозволила собі злякатись і взялася до знеболювання, чищення, з’єднання тканин. Посох нагрівся в моїх долонях. За барикадою, що утворилася на місці дверей, тривала галаслива ворожа нарада.

— Цікаво, коли вони знайдуть потаємні двері? — запитав Максиміліан замислено. Він зовсім, здавалося, забув про свою поразку на кургані й поводився так, начебто нічого особливого в лісі не трапилося.

Гарольд розплющив очі.

Зараз він здавався навіть старшим, ніж був насправді. У бороді в нього ясно виднілися сиві волосинки. Очі дивилися тужно.