Розділ дев’ятий Принц-деспот

— На місці некроманта я б не вірила вашим обіцянкам. Ви пообіцяєте зберегти життя Гарольдові, а щойно я покину посох — уб’єте його.

— Чому? — дуже натурально здивувався принц-деспот.

Його погляд позбавляв мене волі. Він був дуже, дуже жорстоким чоловіком і абсолютно безсовісним. І в тім була його сила. Я відчувала, як мене полишає сміливість, як холоне в животі вогненний клубок.

— Убий його! — різко сказав Гарольд, до голосу його на хвилину повернулася колишня сила. Принц-деспот, не змінюючи виразу обличчя, легенько ляснув його по закривавленому, розсіченому плечі. Гарольд загарчав від болю, його обличчя зробилося смертельно білим.

— Не займай, сволото! — скрикнула я.

— У дівчинки прорізався голосок, — кинув деспот недбало. — Облиш посох, шмаркачко, інакше мої люди перетворять тебе на їжачка! З яким приємним хрускотом арбалетний болт встромляється у хребет…

Новий напад страху. Я ледь стримала дрож у колінах. Птах, на якого я раз чи два наважилася скосити око, раптом зірвався з підвіконня і зник. Я несподівано відчула себе кинутою, зовсім самотньою, і величезне зусилля знадобилося, щоб зібрати рештки мужності:

— Якщо мене вб’ють — ти сам здохнеш тут. Час у моєму світі зупиниться. Шлях до порятунку буде відрізано.

Здалося мені чи ні, але спокійним обличчям принца-деспота вперше промайнуло щось подібне до злості:

— Не засмучуй мене, дівчинко. Життя тобі збережуть — але ти багато разів пожалкуєш про це. Кинь посох! Ну ж бо!

Його наказ хльоснув, як мокра мотузка. Я мимоволі пригнулася, але посоха не випустила, і навершя й далі дивилося принцові-деспотові в обличчя.

— Шкода, — промовив принц по нетривалій паузі. А далі взяв Гарольда за бороду й рвучко задер його підборіддя вгору…

Я закричала. Тої ж миті в кімнату залетів чорний птах, принизливо каркнув, роззявив дзьоба, розгорнув величезні крила; ніж різонув Гарольда по горлу, блискавка вирвалася з навершя мого посоха й відкинула принца-деспота до стіни, птах кинувся на арбалетників, і вони не втримались, дали залп.

Зо двоє важких болтів просвистіли в мене над головою. Один застромився в спинку Гарольдового крісла. Ще три навиліт проткнули птаха, і він звалився посеред кімнати у вихорі чорного розсипаного пір’я.

На гамір із коридору прибігли мечники принца-деспота — ціла рать. Блискавки з мого посоха когось збили з ніг, когось налякали, змусили нападників позадкувати з кімнати — але цим бійцям уже траплялося долати магів. Арбалетники в задніх рядах перезаряджали зброю, мечники їх прикривали; згадуючи колишні дні, я вдарила посохом об підлогу, як Дід Мороз на ялинці.

Стіни навколо затріщали. Замок похитнувся. Кам’яна кладка над дверима покосилася й обсипалась, забарикадувала двері, здається, когось причавило. Я залишилася в кімнаті сама, якщо не рахувати принца-деспота, Гарольда й проколеного болтами птаха.

Я кинулася до Гарольда.

Уздовж його горла тягнувся довгий поріз. Ковтаючи сльози, я притисла до нього навершя посоха. Міцно замружилася; ні про що не думаючи, згадувала уроки анатомії, які давав мені Оберон, книги з медицини, які брала в бібліотеці й читала після уроків… Напевно, рука принца-деспота здригнулася останньої миті, коли він побачив птаха. А можливо, мій удар небагато випередив час, пробився на півмиті в минуле та відкинув убивцю, перш ніж Гарольдова рана стала смертельною. Мій друг був живий і міг вижити — якщо, звичайно, я допомогла б йому, а принц-деспот не завадив би…

Я змушувала волоконця тягтися одне до одного, зростатись, я змушувала кров згортатись, я відновлювала розсічений хрящ. Гарольд дихав — переривчасто, кволо, але він дихав; принц-деспот, навпаки, лежав без руху.

Я кинулася до чорного птаха.