Розділ п’ятий Сарана

— Вишивати. Хрестиком. Або гладдю.

Колись давно, в третьому класі, я справді трохи вишивала. Мама купувала мені клаптики тканини з уже нанесеним малюнком — слід було тільки понаставляти хрестиків кольоровими нитками «муліне»…

— До чого тут вишивання?

— До того, що у світу, як і в рукоділля, є лице і є виворіт. Всі це відчувають, але дехто знає. І вже зовсім одинаки можуть туди пробитися.

— На виворіт світу?!

Я уявила своє дитяче вишивання зі звислими нитками, з неохайними вузликами, з петлями. Невже на вивороті світу те саме неподобство?

— Оберон тобі нічого не розповідав про виворіт? — запитав Максиміліан, спостерігаючи за моїм обличчям.

Оберон мені багато чого не розповідав, подумала я сумно.

Вітер посилювався. Я могла вже не дивитися нічним зором: попереду над пісками здіймалася заграва, зірки вгасали. Ледве чутно здригалася земля — грум-м, грум-м.

— Наскільки мені відомо, ти не з боязких, — сказав Максиміліан замислено.

Я стисла посох:

— Ну?

— Ходімо, — він підвівся. — Треба дістатися до замку раніше, ніж почнеться спека.

Я спробувала встати — й знову сіла на холодний пісок:

— Не можу. Зачекай.

— Довоювалася? — запитав він їдко. — Напарилася в небесній високості?

На його місці Оберон — або хоча б Гарольд — простягли б руку в мене над головою і поділилися власною силою. Максиміліан же вдав, ніби уявлення не має про таке просте заклинання: «Оживи!» А може, й справді не знав; так чи інакше, просити в нього допомоги я не збиралася.

Я подумки прикинула відстань до замку — над пісками, над скелями, над озером. Стисла кулаки, відчуваючи, як струменіють піщинки між пальцями. Ні, не долетіти. За годину почнеться спека, а ми не взяли з собою навіть баклаги…

— Так і будемо сидіти? — Максиміліан широко позіхнув. — Я теж спати хочу… Але не спати ж посеред пустелі, під сонцем, під носом у Сарани?

— Ні, — я гарячково міркувала. — Ось що… Давай перейдемо до мене. У мій світ. Тут час зупиниться… А ми відпочинемо, виспимося… й ти мені розповіси докладніше про виворіт світу.