Розділ п’ятий Сарана

— Назавжди? — він міркував дуже швидко. — Комусь із магів перейти до вас?

— Ну… тобі ж однаково, де жити!

Я перевела подих. Насправді мені зовсім не хотілося, щоб Максиміліан залишався в нашому світі назавжди. Краще б він знайшов собі якесь інше місце.

— Мені, припустимо, не однаково… Ну гаразд: я назавжди перейду до вас. Усе тут перестане рухатися, рости, жити… Зависне, завмре…

— Це краще, ніж неминуча загибель, — сказала я не дуже впевнено.

— Не вийде, Ліно.

— Чому?

— А чому Стелла живе у вас, а час тут не зупинився?

— Вона перестала бути частиною Королівства…

— От і думай.

Він мав вигляд учителя, неабияк стомленого тупістю учениці. Я відчула, як червоніють вуха; звичайно ж. Маг, який утік напередодні випробувань, недовго залишиться частиною Королівства. Коли некромант остаточно приживеться в нашому світі — час тут потече знову, й орди Сарани рушать до міста…

— Добре, Максиміліане. Я все зрозуміла, — язик у роті здавався чужим і твердим, як погана цукерка. — Схоже, немає іншої ради… Я стану з ними на стінах. Разом із Гарольдом. Якийсь час протримаємося.

— Ідіотка, — сказав він здивовано.

— Що?

— Нічого, це я про своє, — він посміхнувся. — Це тебе не стосується.

— Не стосується?!

Він примирливо підняв руку:

— Вибач. Коли бачу щиросердного дурня, забуваю про гарні манери, це правда.

Я націлилася посохом некромантові в груди.

— Тихо, тихо, я ж вибачився! — він знову посміхався, дуже задоволений. Було б чим тішитися.