Розділ п’ятий Сарана

— Куди це? Ти ще не їла! Петрику, Дмитрику, посуньтеся, нехай Ліна сяде… А Максим нехай погостює ще, дочекається батьків із Криму…

Я запихала в себе гарячі скибочки курки, тушкованої з картоплею, і слухала, як Максиміліан втирається в довіру до моїх рідних. Втім, у довіру він втерся ще вчора, а тепер шляхом обману пробирався мамі в душу. Незбагненним чином він зачув, які саме слова їй будуть приємні, й раз за разом влучав у яблучко:

— Дуже люблю читати. Не розумію цих геймерів — усе б сидіти носом в екран… Спина колесом, сколіоз виробляється…

— Цілком правильно, — мама дивилася на нього, начебто він був її улюбленим старшим сином. — У наш час…

Я запила картоплю міцним гарячим чаєм. Мигцем глянула на стінний годинник: майже десята. Довго ж я пролежала в ліжку.

— Оце було життя, — некромант зітхнув. — Не було цієї шаленої біганини, не доводилося крутитись, як білці в колесі: працювати на трьох роботах, щоб якось тягти родину, а на життя вже й часу не залишається…

Я роззявила рота: Максиміліан повторював власні мамині слова, які вона, бувало, у поганому настрої говорила сусідкам. Мама не насторожилася — навпаки, закивала охоче.

— А цей гламур, — провадив Максиміліан, дивлячись мамі у вічі, — ця вульгарність… Неможливо стало ввімкнути телевізор…

— Нам уже час, — я встала, ледь не перекидаючи табурет. — Максиме, пішли.

— Ліно, що за командний голос? — мама насупилася. Петрик і Дмитрик нишком перекидалися курячими кістками в неї за спиною.

Я виразно глянула на Максиміліана.

— Вибачте, Євгеніє Павлівно, — Максиміліан підвівся. — Мені треба сьогодні здати книгу в бібліотеку. Просто зараз.

— Ніколи не смій так робити.

— Як?

— Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних!

— Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого чаклунства навчена будь-яка розумна дитина…

— Ти зрозумів, про що я говорю, — відрубала я. — І годі вже!

У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні, адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на секунду.

Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір — удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах.

— Годі — то й годі, — пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо.