Розділ п’ятий Сарана

Я злетіла за ним, затяжко, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду змалювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінили луки, далі переліски…

Яке воно гарне, моє Королівство. Які сині гори, які жовті й сині луки. Як мальовничо біжать струмки по камінню — мов намальовані. Якими яскравими білими стрічками снується прибій уздовж морського берега… І яка страшна небезпека наді всім цим нависла.

Замок некроманта наїжачився вежами. Я приземлилася на найвищу — як сонечко на кінчик чорного пальця. Перевела подих.

Горіло під сонцем озеро. Вода при березі хвилювалась. Я придивилася й розгледіла велетенське біле черево, котре то спливало, то знову пірнало на глибину.

— Що там?

— Риба-зомбі, — Максиміліан на льоту перетворився з птаха на людину, ляпнув підошвами кросівок об кам’яний зубець. — Страж озерних воріт.

— Чому догори черевом?

— Тому що здохлий!

— Де ти взяв цю гидоту?

— Де взяв, там більше нема!

Донизу з вежі вели вузькі сходи. Зі стін праворуч і ліворуч стирчали сталеві штирі.

— Це навіщо?

— Тут у мене будуть прикуті живі мерці.

— Як тоді розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусі в годину пік?

— Прикуті мерці потрібні не для зручності, а щоб зупиняти ворогів. І лякати васалів.

— У тебе є васали?

— У мене й мерців поки що немає, — миролюбно погодився Максиміліан. — І годі мені дорікати, ти ж бо знаєш, хто я такий, і все одно зі мною товаришуєш!

А що мені лишається, подумала я сумно, та вголос нічого не сказала.