Розділ п’ятий Сарана

Я захекалася, коли опинилась у липкому тумані. Виявилося, що це хмара; втікаючи від стріл, я забралася надто високо. Вуха мої відразу ж перетворилися на крижинки, в голові зашуміло — забракло повітря. Залишилося тільки знепритомніти — і вбити кількох варварів своїм покляклим тілом, звалившись із неба…

Мені стало соромно. Сором змінила злість, і остання врешті-решт перемогла страх. Я перекинулась у повітрі, почала знижуватися; ви хотіли війни? Ви її отримаєте!

Знову наростало рокотіння. Іскорки ставали вогнями, вогні росли й росли, полум’я смолоскипів рвалося в небо. Важко ступали стоноги, погойдувалися в сідлах вершники. Мені назустріч повернулися сотні пласких облич — вони чекали на мене!

Клубок вогню зародився в моєму животі, піднявся до грудей, побіг по лівій руці, ніби по каналу, перелився в посох. Назустріч здійнялася сотня стріл; я вдарила у відповідь потоком тріскучого, злого полум’я. Криків не почула, все поглинало рокотіння, але там, унизу, зчинилося сум’яття — кілька вершників вивалилися із сідел. Я вдарила ще раз, метнулася вбік, ухиляючись від стріл, і знову вдарила. Якийсь стоног став дибки і виявився на зріст як триповерховий будинок — я побачила, як місять повітря його важкі ноги з круглими копитами…

Але Сарана посувалася невпинно, не збиваючись із ритму. Над тими, що впали, зімкнулися голови, плечі, броньовані пластини. Стоноги йшли пліч-о-пліч, один за одним, нікого не хвилювала доля збитих і поранених — їх підім’яли, розтоптали й пішли далі. Сарана ступала по своїх товаришах, не відчуваючи ні страху, ні жалю, текла, як броньована череда, як військо роботів. Я відчула себе комаром, що б’ється в лобове скло автомобіля…

Втікаючи від стріл, піднялася вище, розвернулась і полетіла на схід.

Я довго летіла над темними пісками, поки не стихло рокотіння від кроку Сарани: ум-м-м… грум-м-м… Одяг мій змок чи то від поту, чи від роси, пальці заніміли. Від втоми я не могла більше триматися в повітрі, земля почала притягати мене, опиратися польотові. Я спускалася дедалі нижче, поки не зачерпнула кросівками пісок і не ляпнулася на верхівку дюни.

Пустеля мовчала. Далеко на заході тривав хід Сарани. Я тепер чудово розуміла Гарольда: він готується стати на шляху в цього байдужого, безжального потоку. Гарольд напевно знав, що не втримає замку й міста, що неодмінно загине — і все-таки йшов, і вів людей за собою.

Повернутися б зараз у місто, увійти в замок… Узяти маленького Еліна — не дарма Гарольд на мою честь назвав сина. Вивести його до нашого світу — подалі від Сарани…

Не тільки в Гарольда є діти. Я уявила, як повертаюся додому, обвішана дітлахами… А потім вони виростуть, і я пояснюватиму їм — я, мовляв, маг дороги, залишила ваших батьків напередодні останньої битви, тому що все одно вони були приречені, і байдуже, боролась я поряд із ними чи ні.

А може, й Гарольд нехай іде? Тоді час у Королівстві завмре, й Сарана ніколи не знищить замку, збудованого Обероном…

Де зараз Оберон?

Над головою каркнув птах. За мить на пісок поруч звалився Максиміліан — його сорочка вибилася з чорних вельветових штанів. По приземленні він акуратно заправив її на місце.

— Розвідник із тебе… своєрідний, Ліно. Ти їх навмисно дражнила, чи що?

— Вибач, — пробурмотіла я, — я думала…

— Ти думала, разів зо два торохнеш блискавкою із посоха — й вони розбіжаться?

— Вони перші напали…

— Іноді мені здається, що ти думаєш не головою, а навершям посоха, — Максиміліан посміхнувся. — Ну чого ти? Тихо, тихо, я пожартував…

Я відсунулася. Він мав рацію; у пустелі панувала тиша, наче в склепі, й тільки земля ледь здригалася. Чи мені здавалось?

— Максиміліане, що як зупинити в Королівстві час?