Розділ чотирнадцятий Його Темна Величність

— Це охоронна грамота. Перепустка.

— Навіщо?

— Щоб не кидалися мертвяки. Втім, як хочеш.

Я пришпилила череп до холоші на рівні коліна. Не хотілося носити на собі таку гидоту, але мертві арбалетники в скелях стріляли влучно. А ще кістяки при вході…

З карниза я вибралась на галерею. Ранок був похмурий, раз у раз зривався дощ, налітав рвучкий вітер, пробирав до кісток; я не пам’ятаю, щоб у Королівстві коли-небудь було так холодно. Роги Сарани, чиї передові загони дісталися нарешті до скель, ревли надсадно й монотонно.

Я обернула посох навершям до себе. Тепле зелене світло обігріло спершу обличчя, потім груди. Теплі потоки заструменіли під пахви, у живіт, на мить здалося, що чиїсь руки лягли на плечі; колись цей посох належав Оберону. Колись король подарував мені його — на знак великої довіри.

Від воріт до замку поспішали люди — певне, ті самі, що цілу ніч вергали каміння на перевалі. Вони не приховували страху; ніхто з них раніше не бачив Сарани. Ніхто не уявляв собі до кінця, із чим доведеться боротися. Багато хто озирався навсібіч, начебто шукав способу втекти, але мертві арбалетники стояли на виступах скель і дивились униз. Напевно, отримали наказ відстрілювати дезертирів.

Уздовж дороги, від брами, яка вела до входу, в два ряди горіли смолоскипи. Латники, лучники, мечники в повній бойовій готовності, ополченці в саморобних обладунках, стражники з блідими обличчями — всі дослухалися до голосу рогу й чогось очікували; ті, хто вночі зводив укріплення, збилися в щільну юрбу. Всі старалися триматися якнайдалі від входу в замок. Я спустилася з галереї на землю я ґанку й відразу побачила, чому.

Величезні, метри по два кожен, маслакуваті, з дірами порожніх очниць, вони сиділи кожен у своїй ніші. Один прихилився до кам’яної стіни, опустив череп на груди й дивився на мене начебто спідлоба. Другий простромив пальці всередину власної грудної клітини й замислено водив по внутрішній поверхні ребер. Навколо таза в нього було обмотано шмат нової добротної тканини.

Я намацала залізний череп на своїх штанях. Той, що дивився спідлоба, стомлено похитав кістяною головою. Другий, здавалося, не звернув на мене уваги. Я дуже пожалкувала цієї миті, що не послухалася Максиміліана й не пішла до свого світу. «Я не хочу, щоб ти це бачила»…

Багато я дала б, аби ніколи такого не бачити!

Принц-деспот вийшов до своїх воїнів за кілька хвилин — дуже блідий. Очі його дивилися в різні боки — одне вгору, друге вниз. Вояки, що вишикувалися вздовж дороги із запаленими смолоскипами, з жахом позадкували.

Слідом за деспотом вийшов Максиміліан:

— Його високість принц-деспот приймає командування над мертвим гарнізоном фортеці. Живим гарнізоном командуватиму я. Якщо хтось хоче просто зараз перейти з-під мого командування до його високості — зробіть крок уперед.

Люди застигли. Принц-деспот притягував усі погляди, але ніхто не дивився на Максиміліана пильніше за мене.

Його бліде обличчя стало тепер аж зеленавим. Він говорив лунко й чітко, голос не тремтів, але фрази обривалися, начебто некромантові бракувало повітря. Біле волосся прилипло до чола. Пальці опущеної лівої руки стискалися й розтискались, але це не було чаклунством — прості нервові рухи.

Над нерівними рядами вояків зависла мовчанка. Максиміліан перечекав кілька секунд — я бачила, як глибоко він дихає, з яким зусиллям вдає незворушність. Нарешті він напружився — немов перед стрибком із височенної вежі — й голосно розреготався. Як на мене, сміх нагадував швидше гавкіт:

— Не бійтесь. Я вмію нагороджувати. Ми підемо в бій, щоб жити й вистояти. Всім, хто переживе цю війну, заплатять чистим золотом. Я виділю кожному землі! Мертвий сміливець отримає спокій і славу. Мертвий боягуз навіки залишиться моїм рабом. Хіба що розсиплеться на порох!

Воїни мовчали. Я не заздрила цим людям; нехай ті, що прийшли із принцом-деспотом, купилися на звичайні в таких випадках обіцянки — гроші, слава… Але серед них же були й стражники із замку, навіть ополченці! Ці ж бо йшли захищати своє Королівство від ворога, а опинились у війську некроманта…

— За нове Королівство! — вигукнув Максиміліан. — Смерть Сарані!