Розділ чотирнадцятий Його Темна Величність

— Усяке буває, — кинув невиразно.

Оглянув мене з голови до ніг із жалем; он які бувають дурні довірливі маги, читалося в його погляді.

— Спасибі вам, — сказала я. — Мені час іти.

Я за інерцією квапилася. Ще й досі здавалося, що треба швидко, дуже швидко зробити важливу справу — знайти сліди Оберона; а тим часом я цілком розуміла, що час пошуків збіг.

Чисте повітря Королівства вдарило мені в обличчя — чисте повітря з ледь відчутним присмаком диму. Я стояла перед замком, біля самих воріт. Масляниста вода в рову була затягнута брижами — такі брижі з’являються в повнім цебрі, якщо вдарити по ньому ногою.

У Королівстві тремтіла земля. Здригалася, наче від страху: грум. Грум-м-м. Глинистими стінками рову скочувалися камінчики. Навколо стояла щільна пітьма, та вже наближався світанок. Сарані залишилася до мети, можливо, тисяча кроків. Може, й менше.

Замок був покинутий, ніде не виднілося й вогника. Я подумала про Гарольда — де він, що з ним? Згадала, як він назвав мене посібницею некроманта, і стисла зуби. Розбіглася й злетіла в темне, вкрите хмарами небо.

У темряві замок здавався викарбуваним на сірому металі. У мага, який дивиться нічним зором, очі світяться, мов два зелені ліхтарі. Якщо мене помітять шпигуни нового короля — впізнають і донесуть; втім, я знайду некроманта раніше.

Звідтоді як Максиміліан став дорослим, ми ще ніколи не сходилися з ним у двобої. Я відчувала, що час цей наближається. І добре, якби двобій був чесним… Хоча надії на це мало.

Політ допоміг на кілька хвилин заспокоїтися. Колись, зависаючи на руків’ї Зшивача, я почувалася цуценям над прірвою. Тепер не я теліпалася на мечі, а меч, просмикнутий у ремінну петлю, погойдувався в мене на поясі. Згори земля здавалася спокійною, ніби мирно спала в очікуванні нового дня. На сході ледь світлішав обрій…

А на заході розгоралася заграва, немов накочувалась велика пожежа. Я звертала все на схід та на схід, поки не опинилася над скелями.

Там горіли вогні. У порівнянні зі смолоскипами Сарани вони здавалися крихітними й кволими, як світлячки поруч із багаттям. Я спустилася нижче й змогла розрізнити людей, які метушилися там: усі проходи й стежинки, наскрізні печери, що вели до озера, закидалися валунами й цілими уламками скель. Колишні стражники, колишні вояки принца-деспота, колишні ополченці працювали, як заведені, й не було видно ні п’яних, ні ледарів. Уже що-що, а дисципліну в рядах некромант організувати зумів.

Мене не помітили. Завдяки рятівній темряві я долетіла до самого замку. Тут стало складніше: обабіч дороги, що вела від воріт до входу, горіли смолоскипи. Колись безлюдна місцина ожила — тут зібралися, певне, найкращі воїни деспота: всі мовчазні, всі при зброї, жодного натяку на метушню чи розбрат. Усі готувалися до оборони; чимось це нагадувало ту метушню на стінах, якою два дні тому керував Гарольд. І не нагадувало водночас: до цього не можна було застосовувати слово «метушня», всі просто виконували свої завдання, мов роботи.

Або як зомбі.

Мене облило потом попри холодний вітер. Я придивилася до солдатів: ні, вони були живі, хоч і дуже бліді. Зате на підвищеннях, на виступах скель, які оточували дорогу, я побачила мертвих арбалетників.

Ладна заприсягтися: за життя це були ті самі, що цілилися в переможеного Гарольда, коли принц-деспот його допитував. Це вони обтикали болтами здохлу ворону, підіслану некромантом. Тепер вони самі зробилися такими, як та ворона: оживлені чужою волею, покірні єдиному наказові — стріляти в чужинців і бунтарів.

Вони помітили мене секундою пізніше, ніж я їх. Піднесли арбалети. На щастя, я вже мала досвід повітряного бою та випробуваний вдалий маневр, який одного разу спрацював проти Сарани: я свічкою рвонулася вгору, туди, де постріли не могли мене дістати.

Іній осів на віях. Лезо Зшивача зробилося матовим. Він пересилив себе, думала я; Максиміліан з дитинства боявся мерців. До судоми. Тепер хлопчик виріс. Мертвяки в нього на службі, кістяки зустрічають гостей на порозі. «Адже це замок некроманта, ти не забувай»…

Я можу, впавши зверху шулікою, позбивати їх вогнем із посоха. Мені це цілком до снаги. Але тоді вийде, що я воюю на боці Сарани?

Якщо один твій смертельний ворог зчепився з іншим —  — хто з них тобі друг?