Розділ чотирнадцятий Його Темна Величність

— Звідки ти знаєш?

— Роки у в’язниці кого завгодно перетворять на професора.

— Ти впевнений, що ви з Сараною читали ті самі книги?

— Собаці не потрібні книги, щоб гризти кістки й не гризти каміння. Ти зголосився бути королем. Ти посів порожній трон. Тепер, щоб зруйнувати Королівство, Сарані доведеться вбити тебе.

— Значить, Королівство вистоїть.

Принц-деспот посміхнувся. Підвівся з-за столу.

Виросла його чорна тінь на мозаїчній підлозі:

— Отже, некроманте, ми з тобою домовились: я приведу дівчисько. Ти влаштуєш нам перехід.

— Вона маг, — сидячи й далі, відгукнувся Максиміліан.

— Ти казав, у своєму світі вона майже не відрізняється від інших. Просто переведи нас через межу. Я буду про неї дбати, виховувати… Ти ж казав, що вона виросла без батька?

Мене пересмикнуло. Так, Максиміліан знав багато чого про моє життя, сидів на кухні, теревенив із моїми рідними… Я сама привела його до нас додому!

— Ти не втримаєш її за межею, — неголосно сказав Максиміліан. — Вона будь-якої хвилини зможе втекти в Королівство.

— Навіть якщо в покарання я приріжу її рідну неньку?

Я змусила себе не рухатися. Навершя посоха було накрите краєм драного плаща, і я боялася, що тканина займеться.

— Ти бачиш, некроманте, — принц-деспот посміхався, — я добре вивчив людську натуру. Дівчинка буде як шовкова… Або я просто закопаю її де-небудь у лісі. У тім світі є ліс?

— Є.

— Чудово. Я йду до своїх вояків, некроманте. А твоя справа — мертвяки.

— Домовилися.

Якби зараз вони подивились угору — напевно помітили б мене. Розвиднялося: вікна виділялися сірими плямами, але внизу ще панувала пітьма. Принц-деспот узяв одну свічу з канделябра й покрокував до дверей; рухався він упевнено, начебто все життя провів у некромантовому замку.

Максиміліан підніс руки.