Розділ чотирнадцятий Його Темна Величність

У його долонях виник білий ніж, блідий, ніби з криги. Довгі пальці ворушилися, начебто зішкрібаючи нігтями фарбу зі стіни. Ніж розпався в повітрі, зник — і відразу з’явився знову в спині деспота, який виходив із зали.

Почулося моторошне чвакання.

Деспот упав на коліна. Щось прошипів; хотів озирнутись — і не зміг. Повалився ниць. Білий ніж у його спині здригнувся й розтікся туманом. Страшна людина, мій давній знайомий, лежав обличчям униз на мозаїчній підлозі, без руху. Без крові. Немов п’яничка на газоні.

Максиміліан, як і раніше, сидів у кріслі. Пальці в нього посмикувалися.

— Ліно, — погукав він, не підвищуючи голосу.

Я подумала: що це? Він згадує мене? Він думає про мене?!

— Я чую тебе. Знаю, коли ти ввійшла… Іди мерщій. Повертайся до себе. Тут буде… спека.

— Ти вбив його?!

Максиміліан підняв до мене лице — дуже біле:

— Іди, зараз почнеться.

Я перелізла через поруччя балкону. Останньої миті злякалася. Незграбно балансуючи посохом, спланерувала вниз — подалі від Максиміліана.

Некромант не рухався. Я скерувала посох на тіло принца-деспота; посох мовчав. Мрець не був небезпечним для мене.

— Ти про щось дізналася? — тим само рівним голосом запитав Максиміліан.

— Про те, що ти вбивця.

— Так. Я вбиваю людей. Я піднімаю мертвих. Я некромант.

Він сам здавався цієї миті заведеною порцеляновою лялькою.

— Ти завжди був некромантом, — сказала я невпевнено. — Але це ж не заважало тобі…

Я ледь була не сказала — «дружити зі мною».

— Про що ти дізналася, Ліно? — у його механічному голосі нарешті прорізалися людські нотки: нетерпіння й занепокоєння.

Я вагалася. Розправа Максиміліана з принцом-деспотом вразила мене; чого чекати далі? Мертве тіло на мозаїчній підлозі вабило погляд. Але й не можна було спускати з ока вбивцю.