Розділ чотирнадцятий Його Темна Величність

Бійці відгукнулися нерівним гулом. Принц-деспот механічним рухом підняв руку із мечем. Тільки я, сподіваюсь, бачила, як пересмикнуло Максиміліана. Кутик ока в нього почав смикатися, він недбало притримав його рукою:

— Голоду не бійтеся. Це озеро кишить рибою. Заощаджуйте стріли. Лучники — на позиції! Капітани мечників — до мене на раду! Ваша високосте, — він обернувся до принца-деспота, — прийміть командування над арбалетниками. Я сподіваюся зібрати в горах дійсно могутню армію. Що не день поповнюватимуться ваші загони.

— Сподіваюся, не нами, — прошепотів хтось над моїм вухом.

Принц-деспот уривчасто кивнув і пішов уздовж вишикуваної шеренги; люди сахалися перед ним.

— Магу дороги…

Я озирнулася. Це був вусатий стражник, один із тих, що служили ще Оберонові.

— Магу дороги, ти з нами?

У його голосі була ревна надія.

— Я проти Сарани.

— От же як… Усі ми проти Сарани… А виходить, що з некромантом, — він уривчасто зітхнув. — Із Сараною, що ж, зовсім не можна домовитися?

— Зовсім.

— Шкода…

Його погляд раптом метнувся кудись над моєю головою. Я озирнулася й побачила птаха, що кружляв у повітрі. Зелене оперення на його кістках ледь трималось — і, коли птах умостився некромантові на зап’ястя, стануло чорним димом.

Кістяк роззявив гачкуватого дзьоба. Максиміліан схилив голову набік, слухаючи його — до інших не долинало й звуку. Може, він грав на публіку — легень же у птаха не було, трахеї теж, і…

— Ти ще й досі тут?

Некромант миттю відшукав мене поглядом.

— Підійди. Є новини. Розвідка донесла… Одним словом, у старому замку з’явились якісь люди.