Розділ тринадцятий Таємниця королеви

— Забула! Всі його забули, — вона дивилася повз мене, обличчя в неї ніби враз змарніло, здавалося, в неї щось дуже болить. — Усі забули…

Розсипаючи тютюн, вона натоптувала люльку. Пальці в неї були довгі, білі, з коротко обстриженими нігтями. Мені в очі вона не дивилась; я подумала, що в молоді літа вона була гарна. Навіть дуже.

— Чого стоїш? Забирайся. Я більше не скажу тобі й слова. Чи в тебе є насіння правди?!

У її голосі чулося істеричне глузування. З такими само інтонаціями вона могла запитати, чи є в мене килим-літак або чарівна паличка.

Я застромила ліву руку в кишеню штанів. На самому дні, де шов, лежало кілька горобинових ягідок — подарунок дівчинки Улейки. Я витягла їх; у кишені вони втратили блиск і трішки зморщилися. Зеленаво-жовті, круглі, вони лежали на моїй долоні; я підняла очі й побачила, що відьма теж дивиться на ягоди. І в очах у неї — жах.

— Ви вгадали, — у животі в мене мов пружина стислася від ризикованої брехні.

— Я не ковтатиму їх! — заверещала відьма.

Зшивач у моїй правиці сіпнувся.

— Мій меч вважає інакше.

Вона відкинула вже натоптану люльку:

— Ну, давай, давай! Убий бабу, якої всі зреклися! Убий, якщо зможеш!

На очі їй навернулися сльози.

Я мимоволі згадала Максиміліана. Некромант не зніяковів би ні на мить. Він слідчий від природи, нещадний і цілком безсторонній; не дарма ж він уперше з’явився в мій світ під личиною « оперуповноваженого »…

Думка про некроманта, який сидить на троні, додала мені злості — й сили.

— Я підозрюю вас у страшному злочині, — від хвилювання в мене здавило горло, але я все одно вела далі. — У дуже чорному чаклунстві.

— Мене?! — вона з натугою зобразила сміх. — Я не відьма! Так думають простаки з міста! Я ніколи не була чаклункою!

Крок за кроком я перетнула кімнату. На мене дивилися порцелянові ляльки, кольоровими плямами пливли вишиті подушки на поличках, відбивалося денне світло в боках глечиків і свічників. Зшивач, витягаючи невидиму нитку, підіймався дедалі вище, цілився вістрям відьмі в груди. Я насилу змусила клинок опуститися: «Ти знаряддя. Я господиня. Не навпаки».

— Візьміть насінинку. Якщо вам нема чого приховувати.

Вона зацьковано втислася в спинку крісла. Я простягла ягоди на долоні, щомиті очікуючи, що вона підіб’є мою руку знизу; їй дуже хотілося так зробити. Я бачила по очах.

— Я дуже довго до вас добиралася. І не дам вам спокою.