Розділ тринадцятий Таємниця королеви

— Він знаходив слово для кожного жебрака, для кожного двірського хлопчиська. І тільки для мене в нього ніколи не було слова. Мене не існувало для нього, не існувало на світі… Це гірше за вигнання. Я жила сама, осторонь від усіх… Спливли роки… Я довідалася, що Королівство йде геть. Я вийшла проводжати…

— Я вас бачила.

— Так. Ти помітила мене й про щось запитала в нього. Він глянув, начебто на дерево обіч шляху… І проїхав повз мене. Мене, як і раніше, не існувало для нього — ні злості, ні ненависті, навіть огиди. Не було мене!

— Ви заслужили.

— Тоді й він заслужив.

— Забуття, — вона зубами вчепилася в мундштук. — Я лише хотіла забути його. Але вийшло так, що я відняла в цілої країни його ім’я. А якщо ти правду кажеш — я відняла його в цілого світу. Він великий маг, а я бідолашна вигнанниця. Але у своєму горі я виявилася сильнішою. І перемогла!

Меч сіпнувся. Я схопила його обома руками, силкуючись втримати. Меч потяг мене вперед, підошви ковзнули по дерев’яній підлозі, я ледь встояла. Жінка сахнулася від мене, впустила люльку; меч дотягся вістрям до ямки в неї на шиї. Една скрикнула, я мало не закричала з нею в один голос: Зшивач розпоров коричневу тканину від горловини до грудей, сукня розійшлася, під нею показалася мереживна сорочка. Крізь тонке мереживо просвічувала біла шкіра — і кулон на ланцюжку.

— Я сама віддам! Забери меч!

Я постаралася не виказати власної безпорадності. Меч трішки піддався, але вістря його й далі тяглося до кулона, мов до магніту.

Тремтячими руками відьма зняла ланцюжок із шиї:

— Забирай!

І кинула в мій бік. Кулон упав на дерев’яну підлогу, ледь чутно дзвякнув.

Зшивач потягся до нього раніше за мене. Вістря меча підчепило ланцюжок, кулон зісковзнув по клинку й захитався просто переді мною. Монетка була трикутна, із заокругленими гранями.

— Що це?

— Монетка бажань…

— Ти носиш її на грудях?

— Що ти зробила з моєю сукнею?! Вона в мене єдина! Моя остання сукня!

Вона розридалася. Було гидко й моторошно дивитися, як вона рюмсає, по-справжньому, не напоказ — безнадійно, як зацькована нелюба дитина. У мене в самої стислося горло. Я дала їй спокій, вийшла надвір.

Місто жило діловито й незворушно. Стукіт коліс, рівні голоси, гуркіт кузні. Іржання коней, вигуки торговців, ляпання босих ніг та сміх дітей, котрі гралися просто на бруківці…

Чого тільки не придумає людина, не здатна до чарівництва, аби її заповітні бажання здійснилися. Ритка, моя приятелька, на Новий рік писала бажання на папірці, спалювала його та швидко поїдала попіл. І потім із завмиранням серця чекала, коли станеться диво…