Розділ тринадцятий Таємниця королеви

— Уявлення не маю, про що ти запитуєш, — вона підвищила голос. — Думаєш, я не знаю, що в нашому старому світі зовсім не лишилося чарівництва? Ти тут не маг, ти дівчисько з підворіття. Забирайся, поки я не повидирала тобі патли!

Вона зробила до мене крок із погрозливо піднятим ножем. Я мимоволі відступила вглиб горища:

— У зла немає влади.

— Це в тебе немає влади, шмаркачко! — вона обходила мене, переступаючи напівзігнутими ногами, ніби колишня фехтувальниця. Над головою в неї виявилася полиця з драконами, за спиною — вежа зі скринь і скриньок, поставлених одна на одну; відьма була на голову вища за мене, важча приблизно вдвічі й дуже, дуже розлючена:

— Геть звідси, поки ціла! Забирайся, шльондро!

Зшивач рвонувся з моєї руки. Я не змогла його втримати; меч описав у повітрі петлю й кинувся на жінку. Відьма відскочила. Меч просвистів повз її щоку та врубався в скриньку з дорогоцінного дерева на самім вершечку стосу речей.

Скринька тріснула. По всьому горищу розлетілися поліровані друзки, металеві кутики, пряжки й ґудзики, сувої старого паперу. Зшивач із хрускотом смикнувся назад; я позадкувала, ледве не перекинулася горілиць.

На вістрі Зшивача був насаджений, як гриб на виделку, вчетверо складений аркуш. Я зняла його; відьма відступала, хоча й досі безсило грозилася своїм тесаком, задкувала з горища на сходи.

Чорнило чудово збереглося. Почерк я впізнала — мені доводилося бачити папери, написані рукою Оберона.

«Пані, — це велике слово стояло посеред рядка, наче заголовок, — як ви знаєте, завтра Королівство вирушає в дорогу. Я пропоную вашій милості приєднатися до нас. Такий мій обов’язок перед вами й Королівством».

Підпису не було.

— «Такий мій обов’язок перед вами й Королівством», — повторила я вголос. — А ось і ваша відповідь.

Я витягла з кишені пробитий Зшивачем аркушик. Дивно, але плями від чорничної настоянки майже зійшли, а літери, навпаки, пояскравішали:

— «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану», — прочитала я вголос. — Це ви писали?

Кілька секунд відьма дивилася на мене — із жахом.

По тому впустила ножа й зарипіла сходами, поквапливо спускаючись.

— Я нічого тобі не скажу, — відьма повалилася в крісло, з кошика для рукоділля витягла люльку й капшук із тютюном. Руки в неї тремтіли. — Я нічого не знаю! Можеш на місці зарізати мене своїм проклятим мечем.

— Вам знайомий цей меч?

— Ні! Нічого не знаю. Усе забула.

— А ім’я короля?