Розділ тринадцятий Таємниця королеви

Щось у моєму голосі змусило її втягти голову в плечі. Вона схопила найменшу ягідку з моєї долоні, закинула до рота і з видимим зусиллям проковтнула.

— Як звуть короля?

Збігло кілька секунд. Жінка мовчачи скорчилася, двома руками вчепилась у свій худий живіт. Я вжахнулася; на мить мені здалося, що я згодувала людині справжню насінинку правди.

— Відповідайте! Швидше!

— Оберон, — видихнула вона. — Будь ти прокляте, дівчиську… Його звуть Оберон!

Минуло хіба хвилини зо три. Хоча мені здалося — години.

— Це ви сказали слово забуття?

— Не слово. Я задумала бажання. На монетці.

— Яке бажання? На якій монетці?!

Вона мовчала. Мені довелося витратити по «насінинці» на кожну частину запитання.

— На кожному ярмарку штукарі роздаровують такі монетки. Я спіймала її на льоту… Монетку долі треба кинути на землю й задумати бажання. У мене одне бажання ось уже багато років! Я хотіла забути його назавжди, забути його ім’я, забути його обличчя. Але ці монетки — лише обман…

Вона знайшла свою люльку й почала натоптувати наново. Довго клацала кресалом, нарешті запалила. Величезна люлька нітрохи їй не пасувала, стирчала в зубах, ніби димар від пароплава над туристською байдаркою.

— Я не винна. Я хотіла просто забути його. Але трапилося так, що всі забули його ім’я. Тільки я — одна з усього міста — пам’ятаю. Я готова розбити голову об камінь, аби тільки витрусити звідтіля це ім’я… Але я знаю: мізки мої, може, й розлетяться, а ім’я залишиться.

Вона курила, випускаючи цілі хмари диму. Я прочинила вхідні двері, бо вікна були щільно забиті.

Нове «зернятко» викотилося на мою долоню:

— Вам хтось допомагав? Могутній чарівник? Сильніший за Оберона?

Вона хрипко розсміялася:

— Могутній, авжеж… Кажу ж тобі — це була проста монетка бажань! Штукарка розкидала їх пригорщами. Для дітей… Це іграшка, ніяких чарів тут немає.

— Ви справді відьма?

— Ні! Не маю навіть краплі чарівної сили.