Розділ одинадцятий Нові обставини

— Знаєте, я такий радий, що він дістався саме вам, — сказав принц щиро. — Якби батько довірив посох Лансові…

І він скорчив таку фізіономію, що відразу стало зрозуміло — старший маг дороги не заслуговує посоха за жодних обставин.

— У Ланса є свій, — сказала я, щоб хоч трошки дотримуватись справедливості.

— А знаєте, Ліно, — принцові, здається, збрела в голову ідея. — Ви вже обідали?

— Так. Щойно з-за столу.

— Тоді піднімемося до мене в кімнату, згода? Мені так подобається слухати розповіді про ваш світ…

Я сумнівалася недовго. Зрештою, мій план із тренувань на сьогодні вже перевиконано.

Я не давала королю обіцянки тримати в таємниці все, що почула на вранішній нараді. Проте інтуїція (а разом із посохом у мене, здається, з’явилася справжня інтуїція!) підказувала, що базікати не слід. Тим більше що в розповіді Ланса принц виглядав не найліпшим чином: спершу заартачився, доводячи свою незалежність, згодом плутався в мага під ногами, не даючи застосувати трасування віялом…

Я розповіла принцові, як влаштовані пилосос і парове опалювання. Він слухав уважно, а сам усе поглядав на мій посох і хитав головою, ніби ніяк не міг повірити у моє щастя.

— Ліно, — сказав він, коли я закінчила, — зізнайтеся, що ви зробили. Якщо батько дав вам посох — отже, щось було, щось дуже важливе…

— Нічого особливого, — сказала я, прагнучи здаватися незворушною. — Вчора ми з Гарольдом виступили вдвох проти цілої зграї розбійників. Гарольд був… е-е-е… йому було зле. Довелося мені брати його посох і відбивати атаку…

— І ви відбили?!

— Майже, — зізналася я. — У найскрутнішу мить з’явився Оберон, е-е-е, тобто його величність, і тропіки мені допоміг.

— Заздрю вам, — з гіркотою сказав принц. — Я б теж хотів бути магом дороги.

— Але, — пробурмотіла я невпевнено, — бути принцом теж непогано, еге ж?

Він потупив очі.

Післяполуденне сонце било у високе вікно, освітлюючи велику кімнату з безліччю дзеркал і гобеленів. Крізь його проміння я роздивлялася принца, не соромлячись — однаково він не бачив мого погляду. Раніше він здавався мені набагато старшим за Гарольда, я думала, що йому років двадцять з хвостиком. А зараз вияснилося, що його високості не більше вісімнадцяти. Просто, на відміну від мого вчителя, який хоч і задирав ніс, однак не вмів поводитися солідно, принц тримався й говорив як серйозна, досвідчена людина.

Зараз він виглядав дуже сумним.

— Е-е-е… Ваша високосте?

— Ліно, — тихо сказав принц, — Ланс уже розповів вам, що я дурень і нездара?