Розділ восьмий Кришталевий грот

Розвернувся й кинувся за кришталеву стіну, тільки черевики загупали!

Я глянула на столик навпроти — синьолиці вже не сиділи. Вони стояли, пліч-о-пліч, і насторожено дивилися на мене.

— Гарольде… Гарольде!

— Кві… тка, — пробурмотів він, не підводячи голови. Я вирішила, що він марить.

Так, що я можу цим посохом? Перш ніж його вирвуть у мене з рук? Можу розбити кришталевий виноградний кетяг над столиком… Можу збити пару світильників, та що з того?!

— Квітка, — стогнав Гарольд, намагаючись підвестися. У цьому непотрібному зараз слові було для нього якесь важливе значення. Він намагався мені передати… Підказати…

Квітка — це така штука з пелюстками. Іноді пахне. Іноді її рвуть, плетуть вінки… Але що має на увазі мій непутящий учитель?!

Синьолиці рушили на нас — повільно, обережно, як і раніше, пліч-о-пліч, і тут я зрозуміла.

«Дуже просто. Простягни над нею долоню… І скажи: «Оживи». Якщо ти справді захочеш, щоб вона знову розкрила свої пелюстки назустріч новому дню, щоб бджілка прилетіла… і таке інше. Ти скажи так лагідно: «Оживи», — і вона оживе…»

Я перекинула посох в ліву руку. Праву простягнула над Гарольдом:

— Оживи!

Ясна річ, нічого не відбулося. Хіба що синьолиці ще більше заметушилися.

— Оживи! Оживи ти! Ну ОЖИВИ!

Мені ніби праску приклали до долоні. На мить. На крихітну часточку секунди. Рука підскочила сама собою, ніби її підкинуло повітряним потоком.

І Гарольд підхопився. І схопив посох, який я мало не впустила. Синьолиці були близько, я побачила, як зблиснуло в кришталевому світлі лезо ножа…

Мій учитель гепнув посохом об підлогу. Так Дід Мороз на шкільних ранках «включає» ялинку. Але жодному Дідові Морозу не добитися такого ефекту: з набалдашника посоха вирвався промінь і вдарив у кришталеву стелю. І пішли тріщини, тріщини, зникла прозорість, полетіли осколки, хтось залементував: «Рятуйся!»

Я чудово пам’ятаю кришталевий виноградний кетяг на кам’яній підлозі. Усі «виноградинки» розколото. У тріщинах дробиться згасаюче світло.