Розділ восьмий Кришталевий грот

— Учити мене будемо? — запитала я, щоб стерти з обличчя Гарольда поблажливу посмішку.

Вдалося навіть краще, ніж я очікувала. Він не просто перестав посміхатися — він перестав на мене дивитися. Відвернувся.

Пополудні ми піднялися на черговий гребінь, найвищий, і я замружилася.

Перед нами було море. І вихід до моря — неглибока ущелина між двома старими зруйнованими хребтами. Правий був кам’яний. Лівий — я придивилася й ахнула — справжнісінький хребет, як у зоологічному музеї. Кістяк чудовиська завбільшки з гору лежав тут, порослий молодими ялинками.

— Гарольде! Що це?

— Місто тисячі харчевень, — похвалився мій супутник, на якийсь час забувши про свій клопіт. — Ми тут зупинимося днів на два… Ух і наїмося всілякої смакоти!

Я простежила за його поглядом і дійсно побачила містечко біля моря, маленьке й акуратне, ніби споруджене з піску.

— Та ні, не це! Ось ці кістки, чиї вони?

— А-а-а, — Гарольд знизав плечима. — Ну, дракон упав і здох від старості. Останній, мабуть, дракон у цих землях… Слухай, я їсти хочу. А ти?

Скелет дракона лежав головою до моря. Його череп височів над містом, у порожніх очицях день і ніч горіли вогні — сигнали для суден, що заблукали в морі. Нізащо у світі не згодилася б тут жити, під таким страховищем!

А саме місто було маленьке й привітне. І дуже мокре. Виявляється, воно лежало в гирлі підземної річки, і тому звідусіль тут били джерела. Майже на кожному перехресті булькав фонтан зі статуєю — кам’яна жінка з кам’яним тазом у руках давала напитися уклінній людині в лахмітті (теж кам’яній чи зліпленій із глини — це вже як скульптору забажалося). Виявляється, існувала місцева легенда. Раніше тут було сухо. Якийсь чоловік заблукав на березі й не міг знайти води, щоб напитися. Йому зустрілася жінка з тазом (звідки вона там узялася?) і напоїла його. Відтоді тут і вдень і вночі дзюрчить вода — пробилися джерела під кожним каменем. Тому тут і побудували місто — місто тисячі харчевень.

— Чим ближче до моря, тим більше перцю у стравах. У портових харчевнях узагалі їсти неможливо — легше гаряче вугілля ковтати. На вулиці Пекарів смачнющі сири, зате нема м’яса… Якщо любиш кислятину , то це до Молочних Братів, ми туди не підемо — фі, гидота. Підемо на західну околицю, там ціла площа таких закладів, що й пальчики проковтнеш!

Мій учитель поводився привітно, однак я розуміла, що він тільки вдає веселого. Я була для нього як гиря на ногах чи, можливо, петля на шиї. Гарольд вдавав, що нічого не відбувається, — а сам тонув, гинув на моїх очах, бо час, відведений Обероном на моє навчання, закінчувався.

А Гарольд, як маленький, не хотів навіть говорити зі мною про уроки! Ніби якщо про проблему забути, вона сама собою зникне…

Караван увійшов до міста під вітальні вигуки тамтешніх мешканців, які бризкали на дорогих гостей водою. Так велів місцевий звичай, не дуже ввічливий, як на мене. Білий плащ Оберона, якого поливали найохочіше, був мокрий до нитки, однак його величність усміхався. Що значить королівська витримка!

Усе Королівство розмістилося на кількох заїжджих дворах. Люди поспішали відпочити, помитися, виспатися. А Гарольд давно мріяв пройтися по міських харчевнях, і бажано без мене.

Я йому не нав’язувалася, чесне слово. Я готова була сидіти в тій комірці, що мені відвели під нічліг, і харчуватися дорожньою кашею, яка, чесно кажучи, приїлася. Гарольд пішов нібито провідати наших коней. Я лягла животом на дерев’яне підвіконня й виглянула назовні з другого поверху.

Фі! Пахло гноєм. Я скривилася й хотіла було зачинити вікно, але у дворі з’явився Оберон.

Не знаю вже, куди він подів свого крокодилоконя. Чоботи короля ступали по прілій соломі так само впевнено, як по білому мармуру. Слуги й конюхи низько кланялися. Я подумала: чи годиться гукати до короля з вікна? Мабуть, ні. І тоді, коли я шукала відповідь на це складне питання, Оберон підвів голову.

— Привіт, Ліно. Як справи?