Розділ восьмий Кришталевий грот

— А потім вони пішли в школу, і нічого — читають, пишуть… Значить, їх все-таки можна було навчити?

— Не твоїм розумом міркувати, — сказав він хрипко. — Я обіцяв тебе вивчити — і вивчу. Заспокойся.

— Коли?

— Завтра!

— Чому не сьогодні?

— Слухай, чого ти причепилася? Давай хоча б спокійно поїмо… Ми в цьому місті ніколи вже не будемо, розумієш, ніколи! Перетнемо кордон — і тю-тю, зворотної дороги нема…

Я замовкла. Він по-своєму мав рацію.

Усе місто помежоване струмками, через них вели горбаті містки. Подекуди з кам’яних дахів струмували водоспади. Крутилися млинові колеса, і мололи на млинах не тільки борошно. Один квартал наскрізь пропах корицею, в іншому я розічхалася від перцю. Вода дзюрчала так, що дзвеніло у вухах. У круглих озерцях плавали качки, а подекуди, придивившись, можна було розгледіти спину величезної рибини…

— Гарольде! Друже!

Я підвела голову. Назустріч нам вулицею крокувала людина в одязі матроса; у нього були такі широкі плечі й такі довгі руки, що коли він узявся обійматися, вулиця виявилася повністю перегородженою.

— Дядьку Щуче!

Гарольд по-справжньому зрадів. Моряк обхопив його разом із посохом, пом’яв і відпустив. Я про всяк випадок відійшла вбік, мене так обнімати не можна. Зламаюся.

— Ліно, — Гарольду стало незручно, — це давній приятель мого батька… дядько Щук. Дядьку, це Ліна — наш новий маг дороги.

Останні слова Гарольд вимовив зовсім тихо, собі під ніс.

— Шукав тебе! — закричав дядько Щук на всю вулицю (чи він був глухенький, чи то морські шторми привчили його розмовляти на всю силу легенів). — Сказали, пішов у «П’ять кутів!» Гарольде, хлопчику, та хіба «П’ять кутів» щось путяще? Пішли в «Кришталь»! Пригощаю!

Гарольд на мить розгубився:

— Дядьку, в мене… це… гроші є, що ж я буду… не з руки…

— Востаннє бачимося! — гаркнув дядько Щук так, що я відстрибнула ще на півкроку. — Сина мого друга — в «Кришталь»! Буде про що згадати!

— Та я ж не сам.

— Друга сина мого друга, нового мага дороги — пригощаю!