Розділ восьмий Кришталевий грот

Неначе ми знову зустрілися на лавці біля мого будинку!

— Нормально… ваша величносте.

— Як навчання?

— Нормально… ваша величносте.

— Та історія зі змією тебе не дуже засмутила?

— Ні… ваша величносте.

— Ну передавай Гарольду від мене вітання…

І він пішов кудись у своїх королівських справах, а я залишилася стирчати у вікні, абсолютно не звертаючи уваги на запах гною. Через хвилину чи дві у двір вийшов Гарольд, кислий, як частування Молочних Братів. Під пахвою у нього стирчала сіра сучкувата палиця, в якій я легко впізнала магічний посох.

— Ну, ти йдеш? Скільки можна чекати?

Я не примусила себе довго просити. Дуже вже хотілося поблукати містом тисячі харчевень.

— Його величність передавав тобі вітання, — сказала я, вискочивши у двір і стрибаючи на одній нозі, щоб вище натягнути чобіт.

Він покосував на мене, як вовк на капусту.

— Знаю. Я його зустрів.

І ось тепер ми йшли з ним вулицею, він розповідав про таємниці місцевої кухні і вдавав, що нічого не відбувається.

— А чому ти з посохом? — ніби ненавмисно запитала я, роздивляючись вузлуватий ціпок.

— Його величність велів, — сухо озвався Гарольд. — Прикордоння… Так от. Площа п’ятикутна, на одному розі — пекарня, на другому — коптильня, далі — ще одна пекарня, ще далі — шинок одного моряка, якщо він ще не помер, звичайно. А на п’ятому боці — «П’ятий кут», ти побачиш, там подають птицю, запечену…

— Гарольде, — сказала я, неввічливо його перебиваючи, — коли ти думаєш учити мене чарівництву?

Він так гірко й докірливо глянув, ніби я посеред веселого бенкету нагадала про його невиліковну хворобу.

— Гарольде, — сказала я твердо, — у мене два молодші брати. Я намагалася їх учити читати. Це жахливо. Простіше вбити.

Він відвів очі.