Розділ двадцять четвертий Коронація

— Не зовсім. Зажди.

Я починала нервувати. Те, що відбувалося, видавалося мені безглуздою грою. «Королівство» скидалося на іграшковий мобільний телефон: і кнопочки є, і музика грає, і зовні майже як справжній… А зв’язку нема. І бути не може.

Молодята хотіли якомога частіше бути наодинці. Я поселилася, як безпритульна, на березі, під перевернутим човном.

— …Пані!

Був пізній ранок. Крізь діряве днище проникало сонячне проміння. Поряд стояв староста й заглядав під човен.

— Пані! Дозвольте з вами поговорити?

— Чом би й ні, — сказала я, підтягуючи до себе посох. — Говоріть.

Староста збентежено посміхнувся:

— Чи не бажаєте в мене поснідати? А то в молодят, певна річ, свої інтереси…

Я подумала і погодилася.

Будинок старости вразив мене зручністю й акуратністю: ні про які щілини й діри не йшлося. Стіни прикрашали тонкі рогожі, долівку встеляли грубі циновки. Велика піч, безліч плетених меблів, на поличках — мушлі, глиняні глеки, букетики сухих квітів.

— Дружина моя, — похвалився староста, простеживши за моїм поглядом. — Майстриня… Прошу снідати.

Стіл, накритий білою скатертиною, всуціль був заставлений тарілками, мисками та блюдами. Я зрозуміла, що голодна, що голодую давно, що риба приїлася і за шматочок ось цієї курки, приготованої в сметанному соусі, я готова коронувати кого завгодно — хоч Голяка. І просто зараз.

Я опанувала себе. Перевірила посохом, чи нема небезпеки? Ні, їжа принаймні не була отруєна. Я обережно поставила посох у куток — так, щоб у разі чого відразу дотягнутися. Не те щоб я чекала від Голяка неприємностей. Просто звичка така.

Лисий староста всівся навпроти. Розрізав курку. Поклав мені курячу ногу і стегно з рум’яною шкурочкою. Собі взяв гузно.

— У вас тут кури? — ризикнула запитати я.

— І кури, — староста статечно кивнув. — Живемо не бідно, не так, щоб рибою однією… Прогодуємо, кого треба. І палац побудуємо… все зробимо, дайте тільки час.

Я уп’ялася зубами в курячу ногу. Не втратити б пильності, не дати б себе заговорити.

— Ви, пані, дуже молоді. — Голяк їв акуратно, як людина, яка звикла щодня наїдатися від пуза. — Ви, цеє… Палити ж бо нас ні за що. Ми народ сумирний.

— Та хто ж збирається вас палити?