Розділ двадцять четвертий Коронація

На щастя, він не знав, хто такі єзуїти.

Рано-вранці натовп місцевих жителів висипав за ворота, щоб повідомити рішення громади. Наперед вийшов приземкуватий лисий чоловік із геть вигорілими бровами та віями й повідомив:

— Панове, ми тут порадилися і, отже, не приймемо вас. Харчів на дорогу дамо, води, якщо треба, хорошу дорогу покажемо… А Королівство будувати — вибачайте. Не дозріли ми. Не готові.

Не дивлячись на принца, я гепнула посохом об пісок. З набалдашника вилетів стовп вогню, шугонув майже до неба і опав, розсипався іскрами. Натовп відринув назад. Хтось закричав — когось придавили.

— Ми теж порадилися, — м’яко сказав принц. — 3 панною, е-е-е… з нашим магом дороги. Наш маг вважає, що відступати від стародавніх законів королеуспадковування не тільки нерозумно, а й певною мірою злочинно. Пахне зрадою.

«Хто б говорив про зраду», — гірко подумала я й викинула з палиці ще один вогненний стовп.

Натовп порідшав. Ті, хто стояв позаду, розбігалися.

— И-и-и, — розгублено протягнув безбровий, дивлячись на мене з відвертим страхом. — Коли так… Коли ви так повертаєте, то… А іскри ж, іскри! Човни нам не спаліть!

Я опустила посох.

На місці, де хвилину тому був натовп, стояв тепер наш безбровий співрозмовник та ще дві-три жінки, цікаві, безстрашні, вперлися кулаками в тугі круглі стегна.

Біля їхніх ніг вітер грався довгим, брудним пташиним пір’ям.

Приміщення, де нас оселили, навіть за великого бажання не можна було назвати резиденцією. Клуня клунею: стіни покосилися, зі щілин дме, дах дірявий. Добре, що погода стояла суха, тепла й сонячна.

Поки що.

Лисий безбровий чоловік, що говорив від імені своїх односельців, був місцевим старостою на ім’я Голяк. Він довго вибачався, що не знайшлося для нас палацу: людей багато, плодяться, розумієте, діти роти роззявляють — дай. Робочі руки всі зайняті — у морі, розумієте, косяки уздовж берега ходять, а коли вони підуть, тоді інша справа, тоді складемо вам хоч якийсь палац, а поки тут поживіть — будинок добротний…

«Будинок» стогнав під подувами вітру й погрожував ось-ось завалитися. Матраци, набиті сухими водоростями, нам поклали просто на долівку. На обід принесли ту ж юшку, той же окраєць хліба і як делікатес трохи салату з морської капусти.

— Нічого, — бадьоро сказав принц, коли за старостою Голяком зачинилися двері. — Головне — вони нас визнали. Сьогодні ввечері — коронація і весілля.

— І хто вас вінчатиме? — меланхолійно поцікавилася я.

— Як це?

— Ну, хто запитає: чи згодна ти, Ельвіро, взяти за чоловіка Олександра? Чи згоден ти, Олександре, взяти за дружину Ельвіру? Хто скаже: оголошую вас чоловіком і дружиною?

Принц і принцеса перезирнулися.