Розділ п’ятнадиятий Перепочинок

Запала тиша.

— Олександре, — нарешті вимовила Ельвіра. — Я згодна померти. Якщо мені запропонують вибирати, — бути з тобою чи…

Я тихенько лягла в траву. Закохані зітхання не для мене, я їх по телевізору в серіалах наслухалася — нудьга… Та про який злочин йдеться? І до чого тут кат? І чи не того білявого вони мають на увазі, котрий не давав стражникам лаятися при мені?

Якщо виявиться, що я тут, — буде непристойно. Вихід один — зачекати, поки вони підуть. А поки вуха заткнути, чи що?

— Ти довіряєш Ліні? — запитала Ельвіра.

От і затикай після цього вуха!

— Повністю, — сказав, подумавши, принц. — Вона шляхетна людина.

— Але ж вона віддана Оберонові?

— Звичайно. Проте в неї була вже не одна нагода донести на мене — і вона не зробила цього.

— Якщо вона дізнається про нашу таємницю…

— А що нам приховувати? За нами — природне людське право на життя і долю… Хто сказав, що Королівство — над усе? Королівство, а не наша любов?

І вони почали цілуватися під зорями. Я лягла на живіт, заплющила очі, сперлася підборіддям на долоню: мають же закохані люди право побути на самоті.

А от що в них за таємниці — поміркуємо завтра.

Назавтра з’ясувалося, що поселення річкових землеробів не підходить для Королівства.

Власне, це було всім відразу зрозуміло, крім мене.

— Мало місця, — сказав Гарольд, побачивши моє розчарування. — Це ж безвихідь, розумієш? Де тут місто будувати, який тут порт, на невеличкій річечці? Хутір, одним словом.

— Тут скелі навкруги гарні…

— Самих скель замало! Ми повинні вийти на берег моря.

— Отже, нам знову плентатися через цю пустку?!

Гарольд спохмурнів: