Розділ п’ятнадиятий Перепочинок

Увечері розпалили багаття. Як я знудилася за великим вогнем! У поході, економлячи паливо, готували на олійних примусах, світили тонкими свічками та ще магією. А тут, нарешті, склали цілі гори хмизу, підпалили, і я пригадала єдине своє літо в таборі. Загін у нас склався, на превеликий подив, пристойний, ніхто нікого не дратував, і, обмінюючись адресами наприкінці зміни, ми плакали біля такого ось багаття…

Ми сиділи біля вогню зі стражниками (потоваришували за час походу, все-таки брати по зброї). Щоправда, я скоро запримітила, що заважаю їм. То один, то другий запинався і обривав наполовину вимовлене слово — вони соромилися лаятися при мені! От іще церемонії: наші хлопчаки ані крапелиночки не соромляться…

Найретельніше стежив за дотриманням правил пристойності один хлопець, білявий, кремезний. Він так сердито шикав на всіх, що розмова біля багаття скоро зовсім урвалася. Я засовалася. Може, мені зчезнути?

А тут прийшов із селища хлопчик-пастушок, босоніж. Його довгі перепончасті ступні були схожі на рожеві подряпані ласти. Стражники почали пригощати його чимось, і я, скориставшись заминкою, відійшла від багаття. Нехай почуваються вільно.

Тепер темрява була мені не страшна. Я зупинилася на березі озера. Вода лежала гладенькою плівочкою, і тільки погойдувалися на хвилях кольорові поплавці — межові знаки, що вказували, де чий наділ.

Один поплавець рухався. Від нього півколом розходилася хвиля…

Два поплавці!

Вони купалися вдвох!

Я вмочила у воду кінчики пальців. Бр-р. Холодна.

У мене і в думці не було підглядати. Просто якщо вже ти маг дороги, у тебе самі собою загострюються зір і слух. Тим паче вночі. Я відійшла якомога далі й сіла на траву.

Вони вийшли на берег, не дивлячись одне на одного. Швиденько одягнулися. Я в цей час делікатно роздивлялася слимака, що повз по стебельцю ромашки.

— Глянь, яке небо, — сказав принц.

Я теж подивилася вгору. Місяця не було, зате світили зірки. Саме світили, бо їх було мало, проте кожна сяяла, як невеликий прожектор.

— Мені здається, це твої очі поглядають на мене зверху, — сказав принц.

Я пригадала слова Оберона: «Якщо не буде Королівства — жоден закоханий не скаже: її очі, як зорі. Він скаже: у неї багатий батько, оженюся я…»

Оце так принц! А я ж думала, що у них з Ельвірою — війна!

— Ти злочинець, — сказала принцеса. — Державний злочинець. І я — злочинниця. Скажи, той білявий хлопець з варти — він справді…

— Так. Він не любить про це говорити. Але він кат, а не стражник. І я бачив його роботу.

— Справді?!

— Це було до того, як ти до нас прийшла. Справа про державну зраду.