Розділ «VI»

Моя кохана К’яра

***

Наполіг на негайній виписці з лікарні. Дякувати Богу, зі мною ніхто не сперечався й не затримував. Лише взяли купу підписок: про відповідальність, про усвідомлення наслідків, про те, що маю стати на медичний облік (обов’язково! адміністративна відповідальність! — от придурки). Та кому, щиро кажучи, я, крім К’яри, потрібен?

А до Володимира Миколайовича, як не дивно, начебто прислухалися — і медексперти, й лікарі, й навіть міліція. Хабарі чи просто байдужість до зрозумілої від початку кримінальної справи? Що б там не було, але К’яру лишили в спокої, без жахливої судмедекспертизи. Так я думав.

Дивно: деякі фраґменти, епізоди, миті старого життя запам’ятовуються дуже виразно, а якісь, на наш погляд, важливі, забуваються і лише зрідка спливають дивними спогадами, мов глибоководні риби.

Мене допитували кілька разів у міліції — до і після похорону К’яри. Ну, не допитували; я просто давав свідчення. Та це окрема, маленька й нецікава історія. Лише раз я відчув подив, попри те, що постійно думав про К’яру: коли в райвідділі міліції встав зі стільця, роздратований дурнуватими запитаннями, однаковими, постійними, і хотів вийти з кабінету слідчого, то не зміг відчинити дверей з середини. Так вони влаштовані. Завмер перед ними, а слідчий із задоволенням сказав: «Нашу розмову ще не закінчено. Сідайте». Аж згодом випустив мене, відкривши ручкою-ключем двері, попередньо зателефонувавши черговому.

Мою К’яру залишили в лікарняному морзі. «Це просто знущання, це неправильно», — крутилося мені в голові. Я обдумував план подальших дій, водночас, наче робот, займаючись підготовкою до похорону — разом із мовчазним Володимиром Миколайовичем, який видавався незворушним, майже байдужим, контрастуючи поведінкою і виглядом із заклопотаною Анею. Саме вона метикувала швидко: знайшла місце поховання К’яриної бабусі на Берковецькому кладовищі (мати К’яри заповідала кремацію, що й було виконане) і роздобула дозвіл на поховання К’яри поруч із Соломією Георгіївною (так звали бабцю). «Не везти ж К’яру на Північне кладовище!», — гаряче говорила Аня. Я дав чимало грошей — на все і всім, тому печальні справи лагодилися і в Ані, й у Володимира Миколайовича. Та й моя біганина і клопоти в жахливих у своєму бюрократичному маразмі й хабарництві «ритуальних службах» теж полегшувалися завдяки гривням і твердим валютам.

***

…І коли пачка з чаєм виявилася порожньою, я раптом згадав, як купив цю високогірну принцесу з Цейлону, — вже в Києві, вдома.

А до того ми з N замість випивати й гомоніти конопатили дзюри в шифері над сараєм, заливали їх гарячою смолою, витягали й переставляли речі і… — фарбували, фарбували й ще раз фарбували. У проміжках я спав, рибалив, плавав і готував щось напів’їстівне, а він, божевільний, читав «Короткий трактат про Бога, людину та її щастя» Спінози, любого його серцю. Уяви собі, він таки дочитав Трактат, поки ми вовтузилися на цій вічнобудованій дачі, а останні сторінки — одним духом, ніби вихилив пляшку холодного пива в сорокаградусну спеку цього літа.

Ми прощалися. Настав день, коли я зробив останній помах пензлем — такий собі Сезан підлог і вікон з дверима, нарізав велетенський букет айстр — білих, фіолетових і темно-рожевих — для (не скажу для кого ☺!) і, трохи похитуючись від «пахощів» емалі, якою дихав кілька останніх днів і ночей, вирушив до Києва.

Десь за годину з’явилася «моя» попутка: за кермом білого «пежо» сидів стрункий бородатий священик. Він поглянув на мій букет і коротко сказав: «Сідайте». Це була дивна подорож — священик і лікар в одному авті, малинове коло призахідного сонця, безліч різнокольорових хмар (від мініатюрних, наче набоковські метелики, до велетенських, сюрреалістичних а laDali) і букет свіжих різнобарвних айстр, і швидкість, якась шалено-тиха швидкість (аж потім я зрозумів, чому тиха — бо в автівці не вмикали магнітоли) — і височенне небо Спаса з півмісяцем навпроти круглого сонця.

Ми приїхали, і я став діставати з кишені портмоне, але священик випередив мене. «Заховайте», — сказав він наполегливо і водночас м’яко; я почав щось белькотіти, але він знову попросив: «Заховайте», — і зупинив авто саме там, де мені й треба було. Я подякував, побажав йому щасливої дороги і, повністю зворушений та розчулений рушив до знайомої крамниці, у якій завжди знаходив недорогий, але пристойний чай. І купив оту високогірну «Принцесу Нурі» з Цейлону, а потім, після ванної, заварив собі, як каже колеґа N, «напій буддистів і зеків, англійців і росіян», та й почав думати про позірний спокій німецьких «класичних» філософів і несуєтний погляд панотця й майбутню зустріч з ними усіма.

***

Післязавтра К’яру мали ховати. Відчувати цей абсурд було просто нестерпно. Та хіба поясниш усім — усе? Тебе просто матимуть за божевільного. Хоча всі розумні люди вже давно зрозуміли, що божевільним є наш світ і передовсім так звані «тверезомислячі» керівники, політики, бізнесмени.

Післязавтра. Проте приблизний план дій я вже мав. Він виник сам, просто постав переді мною, а потім вимальовувався детально, і лише невеликі уточнення, поправки вносив до нього, коли безсонною ніччю обмірковував майбутні дії. Зі сном справді трапилося дещо дивне: тепер, на відміну від «старого часу», як я називав своє існування до бійки біля будинку К’яриного батька, засинав нешвидко, часто прокидався, мені снилися величезні купи закривавленого м’яса… Іноді гадав, що не сплю, аж раптом підкидався на ліжку й усвідомлював: щойно бачив сон! Знову один і той же страшний сон із ножами, які різали, шматували кавалки м’яса, з яких цебеніла кров, мов із живого тіла. Нестерпний час, нестерпні сни.

Проте я все вирішив — і для К’яри, і для себе. До болю, до фізичного болю хотілося її побачити. Розумний вчинок існував один-єдиний, і зі мною погодилися б усі закохані по-справжньому, всі, хто ставить любов вище за умовності й формальні перешкоди. Слід іти до лікарняного моргу, чи як його там називають по-науковому, до патологоанатомічного відділення, йти, не вагаючись, у надвечір’ї.

Навіщо йти до анатомки? Мій план… Так званий здоровий глузд говорив, що жодного сенсу в цьому немає, що це абсурд… Але я твердо знав, що К’яра чекає на мене, що ми мусимо бути разом. Любляче серце, а не холодний розум вели мене (певно, це слова якогось поета-класика, але вони мені подобаються). І хай сміються і глузують із мене всі. Всі, хто завгодно. Уявляв, як діятиму, увійшовши до скорботного приміщення.

Асфальтована стежка запрошувала мене до споруди, що стояла метрів за тридцять від господарського блоку лікарні. Вікно невеликої прибудови-входу до патологоанатомічного відділення світилося, і я пришвидшив ходу.

Двері легко відчинилися. Увійшов до приміщення… Йти далі? Так. Попрямував до менших дверей, що вели, як гадав, до К’яри. Хотів було вже взятися за ручку, але двері самі прочинилися, і на порозі з’явився погано поголений мужик, здається, трохи напідпитку. Він уважно дивився на мене і… мовчав. Я чекав на якийсь жест, слово від нього. Здається, марно. Нарешті не витримав.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Моя кохана К’яра» автора Ільченко О.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VI“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи