Розділ «VI»

***

Наприкінці твого листа, якого я зацікавлено читав, ти розсмішив мене суто твоїм поворотом пера: «…хотів написати спокійного, розумного листа, а вийшла якась херня». Це геніально, їй-Богу! Не журися, твій лист гарний, а щодо «розумності» і «спокою», то нині, мабуть, прийшла така година, Zeitgeist, що нам важко зберігати перше й досягати другого. Може, це минеться, перш ніж ми збожеволіємо, або, вибачай за високий стиль, здохнемо.

Уяви, читаю «Трактат про вдосконалення розуму» Спінози (а все мій приятель — заразив таки!) — хіба це не ознака тихого божевілля у лікаря? Ба більше — читаю й одну стару літературознавчу книгу росіянина Бориса Парамонова; знайомий письменник підкинув.

Як я зрозумів, «субстанція» у Спінози — те, що існує само собою й репрезентується саме через себе. Субстанція — вона ж «природа», вона ж «Бог» — існує лише одна, тобто вона є всім, що існує. Відтак Бог Спінози не є особистісною істотою в традиційному релігійному розумінні: «в природі Бога не мають місця ні розум, ні воля», — пише він. Субстанція, за Спінозою, безкінечна в просторі та вічна в часі. Субстанція, за визначенням, неподільна: подільність — лише видимість конечних речей. Будь-яка «конечна» річ (конкретна людина, метелик, кристал) є частиною цієї субстанції, її модифікацією, її модусом. Але що ж складає сутність субстанції, її фундаментальну властивість? За Спінозою — то «атрибут». І людині відомо лише два атрибути — «протяжність» і «мислення», хоча їх може бути нескінченна кількість. Атрибути абсолютно незалежні, тобто не можуть впливати одне на одного. Проте і для субстанції, і для кожної окремої речі проявлення існування через атрибути протяжності й мислення узгоджуються: «Порядок і зв’язок ідей ті ж, що і порядок і зв’язок речей». А терміном «мислення» Спіноза позначає безконечну річ, яка є причиною (Природа, що Творить) всього змісту і процесів свідомості (Природа Створена) як у самій собі: відчуття, емоції, власне розум тощо…

Я тебе ще не втомив? Тим часом Парамонов повністю схиблений на Фройді і Шкловському й американському способі життя. По радіо він колись був у стократ цікавіший, ніж у книжці. Крім того, на слух не так помітносприймаються його численні проколи, пересмикування і перескакування з теми на тему — він долає ці прірви інтонацією, а не розумом. Це, власне, якийсь літературознавчий бард: цікавий «наживо» і страшенно нудний у збірках текстів. Парамонов обіцяє, що «культу особи» знову не буде, але «буде маскульт з Лімоновим, як вельми ймовірним претендентом на роль культової фігури. Лімонов — telosросійської літератури. З іншого боку, до літератури він має не більше стосунку, ніж поп-стар Мадонна — до християнської релігії. Якщо об’єднати обидва ці твердження, то вийде, що література скінчилася, що такий кінець і був її метою». До цих слів я додав би одне уточнення — російська література. Тут товариш Парамонов має рацію, хоча скінчилася вона задовго до Лімонова та іже з ним. І культ відомої політичної особи в Росії таки є.

…Здається, ще ніколи в житті стільки не читав, хоча й розумію, що це тільки наркотик, завдяки якому все, що відбувається довкола, видається не так огидним, як смішним і не вартим уваги. Останнім, кого я бачив із нормальних людей, був колега N. Ми з ним на роботі випили спирту, а потім, вже вдома, послухали старих добрих Тhe Beatles і Queen, розмовляючи про малярство, — бо що ж іще лишається робити?