Розділ «ІІ»

***

Минув майже рік, шалений і напружений рік. Торгівля «здоров’ям», себто медобладнанням для тих, хто може його купити або орендувати в нашої фірми, а також продажі наших чудодійних пігулок (також імпортованих за «білими» і «сірими схемами») йшли непогано. Та цей конвеєр, робота в ньому і, здавалося, лише задля нього, отого відчуженого, холодного, механічного конвеєра, вряди-годи пригнічувала мене. І якби не гроші, грубі гроші, які пливли до наших із партнерами рук, їй-богу, кинув би одноманітну і нудну працю. Почувався вже рабом обставин, нескінченного руху в нікуди. Гадаю, весь сучасний світ — це один велетенський механізм, і людина в ньому — лиш незрозумілий живий гвинтик, непотрібний — в принципі — «апендикс», який з часом має зникнути, відпасти сам собою або через хірургічне втручання «вищих» істот (звісно, не людей), — тобто поступитися місцем досконалим машинам, обдарованих машинним розумом, кращим за людський… Але ж як важко все кинути й піти працювати… ну, скажімо, сторожем, лісником (смішно, правда?), тобто непомітною «одиницею», або втекти на безлюдний острів, усамітнитися в якійсь хаті на Поліссі чи на Маврикії, відмовитися від усталеного способу життя, від тих принад, що самі пливуть до більш-менш заможної людини… Є ж люди-самітники… Як вони живуть? Що вони роблять вечорами? Дивляться телевізор? Складають вірші? Читають? Пишуть музику? Займаються винаходами — машина часу, вічний двигун, ріг достатку? Загадка. Ніколи не розумів таких персонажів конечного людського існування. Бо все одно — вперед ногами й під музику. Та чим я відрізняюся від таких людей? Кількістю грошей, кредитних карток, рахунків тут і там, купами банкнот конвертованих валют? Так, цим відрізняюся також, але ж один політик (загалом ненавиджу політиків) дуже влучно сказав: «У труні кишень немає!». Отож бо й воно.

Чим міг розважитися поза роботою? Життя навіть у великому місті доволі одноманітне, до того ж одного дня чітко усвідомив, що всілякі «прем’єри сезону», фестивалі, вернісажі, виставки, концерти цікавлять мене все менше і менше. Наркотики заперечую принципово. Алкоголь? Що ж, так… проте іноді слід дати організму відпочити і від нього, «почиститися», як кажуть п’яниці. Азартні ігри? Чомусь вони мене особливо ніколи не приваблювали. Грав, звісно, в різні ігри, але пристрасті не було, всеохопного драйву не мав. Та головне, розумів апріорі: гральну індустрію обіграти неможливо. Гра — забавка для тих, хто не рахує «лівих» грошей, забавка задля забавки, азарт із гірким присмаком…

У підсумку що? Воно, це, чи, власне, — він. Тобто секс… Саме так: лишається банально трахати різних дівчат, чим я і займався на дозвіллі. Переконував себе, що це корисно для сексуального здоров’я, хоча, кажучи щиро, блондинки і брюнетки дратували мене відсутністю інтелекту (майже всі), несмаком (переважна більшість), своїми вибриками і некерованістю. Тобто вони начебто й були тим жаданим «м’ясом», яке споживав, але ніколи не ставали цілковито залежними від мене, без заперечень підлеглими, дресированими гавкітливими суками, а краще б — мовчазними наложницями, яких і прагнув знайти. У той час мене не цікавили жодні «почуття» і «стосунки», як жінки полюбляють глибокодумно називати регулярний щотижневий секс і виходи з коханцем «у світ»; мене приваблював тільки здоровий «трах», як називають цей процес чоловіки.

Але от прикрість — навіть ті з жінок, дівчат, що хотіли витягнути з мене побільше грошей, не ставали повністю «моїми». Вони вислизали — в багатьох сенсах — просто з рук, з-під мене, із ліжка, тікали кудись із дому, навіть «зраджували» мене з кимось більш багатим і тупувато-щедрим — уперше і востаннє, — бо я моментально відчував такі штучки й кидав їх без усякого жалю.

Іноді мріяв про модель-розробку досконалої жінки-біоробота (бачив те диво в інтернеті), яка мала б стати просто безвідмовною і до того ж майже живою секс-лялькою, без гормональних змін настрою, без місячних, завжди усміхнена, завжди привітна, яку чоловік міг би просто вимикати, коли вона набридала, здавалася непотрібною. І так само добре було б умикати її в разі необхідності, звісно, — сексуальної. Щира правда: купив би таке диво! Ідеальна жінка, їй-бо… Писали, що японці зробили вже перші кроки до втілення подібних мрій багатьох чоловіків, і створили жінок-роботів, яких неможливо відрізнити від звичайних людських самичок.

Проте переконався: і жінки можуть набриднути як явище. Набриднути взагалі. І тут уже не знаєш, що робити далі, як розважатися, відпочивати, знімати — напругу… Адже за якийсь тиждень фізіологія починає вимагати свого, й доводиться знову банально купувати або «знімати» якусь кобіту, як кажуть у Львові. Хоча розумієш, що вона — просто зручний (бажано не засраний) унітаз, необхідний предмет ужитку, так, необхідний, але не потрібний щогодини.

Як не дивно, чи не найяскравіші спогади того року, того відтинку часу — сни. Мої сни, які дуже добре запам’ятав. Посеред однієї ночі, а якщо бути точним, то вже під ранок, мені наснилися вулиці міста, наче мого рідного міста, принаймні, подібного до нього, — вулиці, вкриті свіженькими, гарненькими тілами мертвих дорослих і дітей, вбраних у засмальцьовані чорні костюми, наче пошиті на одній фабриці. Коли побачив уві сні купки свіжого лайна біля мертвих тіл, то чомусь, за незбагненною логікою сновидіння, зрозумів, що всі ті люди померли в муках через наші пігулки, тобто через ліки, які наша фірма продавала по всій країні.

Прокинувся й почав обмірковувати дивне сновидіння. Найбільше мене здивував навіть не сам чудернацький і тупуватий сон про совість продавця таблеток (я так розшифрував його), як власні емоції, відчуття після сну. Проте не міг собі брехати: споглядання порожніх вулиць міста, встелених неживими тілами, надавало мені наснаги, душевного підйому, навіть приносило радість… Таке, гадаю, сниться людині на тлі нескінченного, безсистемного і тупого «траху» й пиятики…

Утім, пам’ятаю, звісно, й інше, головне: як і що зі мною відбулося, сталося, круто змінило мене і мою долю — буквально за якусь годину того вечора. Хіба можу таке забути? Навіть якщо хотів би… Та чи хотів би? Ні. Пам’ятатиму, допоки… Допоки ці сірі стіни, це крихітне заґратоване віконце не перетворяться на цілковитий непроникний, холодний і вогкий морок.

— Нам шалено щастить! — того дня Євген стрімко увійшов до мого кабінету й глянув так, наче зірвав джек-пот у сто мільйонів євро.

— Ну?

— Ось запрошення на «закритий» фуршет в «Інтерконтиненталі», — багатозначно підморгнув він. — Будуть усі, хто нам потрібен.

– І цей дурко, що відає всім медобладнанням і ліками заразом?

— Так!!!

— Молодець, — я вже почав обдумувати, що запропонувати отому пройдисвітові з уряду. — В невимушеній атмосфері вирішуватимемо питання нашого розвитку.

— Авжеж, — сяяв Євген. — Отож, до діла, Сашко Бонд.

— О-кей, іду готуватися…

— Устигнеш навіть поголитися: здибанка, вибачте на слові, «еліти» завтра.