Розділ «IV»

***

Думки мені переплуталися: ніяк не можу згадати, чи Славко зателефонував мені до нашої зустрічі з К’ярою під її будинком, чи після. «Добрий лікар Айболить», тобто мій дружбан Славко, тоді таки зателефонував мені й замість традиційних усних коментарів до нашого листування, яке я, звісно, обірвав після сварки із К’ярою, заявив, що хоче поговорити зі мною «відверто». Попри його розум і показну інтелігентність він був, на мою думку, лохуватим хлопом. Свого часу, коли ми з компанією метких молодиків починали наші медично-бізнесові справи, я пропонував йому кинути свою лікарню швидкої допомоги, чи як вона там офіційно називається, і йти до нас. Славко міг стати корисним консультантом і своєрідною «вивіскою», гарним «фасадом» для нашої контори. Його знали у вузьких колах як доброго фахівця, чесну людину, лікаря, що не бере хабарів (це звучить смішно, але… він такий).

Тепер Славко, бачте, хотів зі мною поговорити. І я здогадувався, через що, через кого він став такий сміливий і відвертий. Він запропонував зустрітися в ідеально ідіотському місці: в «Макдональдзі» біля метро «Хрещатик». Таке вигадати міг лише він, людина, котра майже не ходила до ресторанів і не їздила за кордон, а сиділа в певну пору року на дачі, а в іншу відвідувала якісь забігайлівки. Втім, вести його, скажімо, в «Шафран» чи «Еґоїст» і частувати якоюсь екзотикою я не мав жодного бажання, а гуляти задля бесіди на Володимирській гірці й мати вигляд педиків на «побаченні» теж не хотів. Проте, поміркувавши, вирішив, що убогий «Макдональдз» не така вже дурниця: серед справжнього заїзду, прохідного двору і ґвалту можна легко «загубитися». Хоч кричи, хоч що — на тебе уваги не звернуть (нотуйте, наші любі російські агенти й товариші резиденти з ФСБ).

Розмова таки відбулася — безпредметна, на мій погляд, і гнітюча. Славко говорив, що покохав К’яру, що вона — його доля (йому би віршики писати, а не відкритими операціями займатися), і що ж, мовляв, нам тепер робити… Кому — нам? І що робити? Нічого. Заховати своє так зване палке кохання в носовичок й покласти до кишені. Тому що К’яру кохаю я, а вона, як це не прикро, друже Славіку (він ненавидів, коли його називали Славіком), кохає мене. Отака фіґня, малята, як казав незабутній дід Панас після вечірніх казок. Виявляється, казки про кохання розповідають не всім і не всі можуть отримати К’яру. Питання є? Всім дякую, всі вільні.

«Вона просто лялечка», — мимрив Славко. «Лялечка, — казав я, — це гусінь, яка закрилася від світу перед останньою метаморфозою, перетворенням на метелика»… Лялечка і К’яра? Дурниця. Але цей хлопчик, що сидить переді мною, ось-ось почне рюмсати. Тримайте його…

Мене цікавило лише одне: звідки в нього узявся номер її мобільного? Виявляється, К’яра дала номер телефону сама, тоді, коли Славко невчасно нагодився до мене на Пушкінську і вперше побачив К’яру. Поки я відповідав на дзвінки по роботі, він щось наварнякав їй про унікальні книжки з його бібліотеки, про колекцію з рідкісними фільмами (весь інтернет вже забитий ними) і спокусив К’яру, яка завжди тримала дистанцію, на отакий крок, на зустріч у кафе. Телефон незнайомцеві. Біда. Лихо з розуму.

Справді, що тепер робити? Славко пішов, я поїхав. Тінь залишилася. Як позбутися цього опудала? Він же буде дзвонити К’ярі, — жодних сумнівів. Може їй раптом сподобається такий одухотворений лікар Фауст? У жінок таргани в голові таки трапляються…

Треба взяти бодай коротку паузу в роботі й гайнути удвох до її улюбленої Європи.

***

Ми тоді наче помирилися, але я відчував зміну в наших почуттях, стосунках, поглядах, доторках — денних і нічних… Ну як мені поводитися? Може, коли поїхати разом за кордон, вона пробачить мені мою дурість? Побути там без сторонніх впливів, без метушні нашого мегаполісу. Влаштувати їй новий медовий місяць і шопінг водночас? Не траплялося ще такої жінки, якою б розумною вона не видавалася, яка б не повелася на такі принади. Але це має бути не якийсь Мілан, куди літають усі наші грошовиті дурепи скуповувати шмаття, а таки романтичне, трохи прагматичне, не надто велике місто, але й не надто закрите, мов замкнений, річ-у-собі, Дівон… А в Дівоні так добре велося!

Одного вечора зрозумів, гостро відчув, що таке маленькі радощі буття: коли прийшов додому, К’яра вже чекала на мене. Ключі від помешкання дав їй давно, але завжди так траплялося, що ми поверталися на Пушкінську разом — домовляючись про певний час, або ж після вечері в якомусь затишному ресторанчику. Коли їхав у відрядження, К’яра жила в себе, не хотіла спати без мене в «безлюдній хай-теківській студії», як вона казала.

К’яра сиділа на великому шкіряному дивані, встеленому гарним ліжником, який вона колись перевезла зі своєї квартири, і гортала строкато-барвистий жіночий журнал. Вигляд вона мала аж занадто спокійний і зосереджений, розглядала гламурні ілюстрації бульварного чтива.

— Що трапилося?

— По мені видно? — зітхнула К’яра. — Мабуть, видно.

— Авжеж, — довелося погодитися.

— Мене звільнили, — втомлено повідомила вона.

— Тебе?!

— Керівництво називає це «оптимізацією персоналу», — ледь усміхнулася К’яра. — Світова криза докотилася й до нашої столітньої й супернадійної компанії. Прощавай, милий Луґано й італійська Швейцарія заразом.

— У тебе — жодних проблем! — нарешті відчув зоряну мить. — По-перше, кошти в мене є, по-друге, коли хочеш, то працюватимеш в нашому Те-О-Ве. Вуаля! Але не бачу ентузіазму…