Розділ «VI»

— Можна вирішити?! — солодке відчуття надії, так назвав би те ейфорійне почуття, що охопило мене після слів Віті. — Все можна…

— Давай, пішли, а то не положено…

***

Ці два місяці, як завжди, були метушливими: нескінченні прийоми хворих, операції… Як ти знаєш, я перебрався до нової квартири. Нарешті тепер у мене немає проклятого телевізора, але «музика» від не менш дебільних, ніж попередні, сусідів нагорі залишилася. І що прикметно — музика та сама: співи російських душогубів-кримінальників або ж молотобійне техно. Я розумію, що пролетаріат має право задовольняти свої культурні потреби. Але невже йому не набридають ці удари молота (а не серця) й посвистування серпа на роботі? Пам’ятаєш, колись у Німеччині (досі вдячний тобі за ту мандрівку) ми з тобою милувалися роботою Ґюнтера Юккера «KleineRevolution»? Підходиш до металевої клітки, ногою натискаєш на кнопку — і серп у клітці оживає, крутиться на всі боки («фіть-фіть»!), а молот монотонно бахкає… Так от, мої сусіди, здається, навіть уві сні натискають на ту кнопку.

Іноді почуваюся як митець, який із надією очікує на прозріння і разом з тим бореться з цим прозрінням, як зі спокусою. Річ у тім, що коли, скажімо, я поринаю у сон і бачу сновидіння, я не можу їх показати іншому, ані записати їх на відео. Я прокидаюся і переповідаю цей сон. Але слово не є візуальним зображенням; це все одно, що глухому від народження написати листа про дивовижність музики Баха. Тарковський умів показати свої (чи Богові) сни іншим, зрештою, як і кожен добрий, справжній режисер. А поганий режисер переповідає історію про сон, не показуючи нам його: нам не «сниться», от і все. Спокуса ж у тому, що ми не задовольняємося побаченим і пережитим у снах, а хочемо ввести їх до цього світу, переповідаючи побачене, знімаючи про нього фільми або пишучи книги. Але цей світ також побудований за законами сну; і в ньому не діють закони інших сновидінь. У цьому незбігові, на межі між двома сновидіннями й тицяється моя притомність.

***

Добре пам’ятаю: ту ніч спав препогано. Проте мені встиг наснитися страшний сон, який дуже добре запам’ятав. Отож сниться мені: прокинувся серед ночі від незвичайного світла, яке пронизує всю мою стару велику квартиру. Виходжу в коридор, що несподівано довжелезним проспектом поєднує кухню з вітальнею.

Ніч… але якась неймовірна ніч. Світло — срібло й золото — осяває помешкання й обличчя всіх моїх родичів, — далеких і близьких, живих і покійних, які не сплять, як і я. Всі стоять у кухні, перед двома величезними вікнами. Дивляться в небо. Це дуже тепла, навіть спекотна літня ніч. Чому дихати стає все важче? Дивне відчуття тривоги, неспокою охоплює всіх. Не стільки відчуваю, скільки знаю це. Звідки?

Проходжу до кухонних вікон. Вдивляюся в небозвід, який набув неймовірного, мідяно-червонястого кольору. Тривога й жах владарюють над нами. Несподівано небеса вивищуються, незбагненним чином розпросторюються. Ми всі вже розуміємо, що починається, й ось-ось може і мусить відбутися. Ми мізерні й гріховні, це зрозуміло. І саме тепер… Почнеться.

У всіх — страх і судоми, трепет і знемовлення… Потойбічний Місяць кольору міді, мов прицвяхований там, на небі, світить жахливим жовтим світлом, неприродним сяйвом. Усі, перелякані, мовчать…

І тут, у повній тиші й заціпенінні, громовий голос мовить одне-єдине слово: «Бог!». Усі завмирають, бо розуміють: час настав! Зараз, просто за мить, усі постануть перед Ним!

Коли розплющив очі, мене трусило на ліжку від страшного видовища, від холодного поту. Але того ж ранку, попри тупий головний біль і «пісок» в очах, уже стояв біля лікарняної трупарні й чекав на Вітю з Олексієм. Нарешті вони з’явилися: Вітя наче й не впізнав мене, а другий, Льоша, як мій вчорашній співбесідник і помічник називав «головного», глянув на мою пом’яту фізіономію із виразним незадоволенням. Що це означає? Вони ігнорують мене?! Що робити? Та Олексій, вже заходячи до моргу, ледь помітно кивнув мені, запрошуючи йти за ним. Він швидко озирнувся довкола, наче перевіряючи, чи не бачить хто-небудь нас. Я ж рішуче увійшов до споруди.

Олексій був повною протилежністю Віті: інтеліґентний чоловік приблизно мого віку, в окулярах, повільний у рухах, зосереджений на чомусь, непомітному для сторонніх. Він не скидався на людину, що «вирішує питання». Чи зможе він допомогти мені?

Вітя пройшов уперед, зник за наступними дверима, а Олексій зупинився, обернувся і почав уважно розглядати мене. Вчорашня сцена повторювалася, тільки на місці однієї дійової особи постала інша.

— Вітя провітрює приміщення, робить те, що належить зробити тут зранку, — зітхнув Олексій. — Він устиг сказати кілька слів про вас. Мене звати Олексій.

— Олександр, — я потиснув простягнуту руку.

— Що ж, поговорімо серйозно, по-діловому, — Олексій говорив напрочуд безбарвно і тихо. — Ви не проти, якщо ми перейдемо до жалобної зали?

— Гаразд, — мені лишалося тільки погоджуватися з ним.

— Погуляємо подвір’ям, щоб не заважати Віті.

Ми вийшли з моргу, обійшли його, не віддаляючись від споруди. Зупинилися біля дверей, які видавалися б «парадними», якби не були такими ж облупленими, як і ті, вже знайомі мені. Олексій вийняв ключі, і ми нарешті увійшли до зали, названої ним «жалобною». У напівтемряві — світла він не вмикав — ми сіли на стільці, що стояли під стіною.