Розділ «І»

***

Крім багатьох задоволень і втіх того, на жаль, невідворотно проминулого часу, любив отримувати і читати його листи. Так званий «здоровий глузд» підказував, що двоє киян мають просто телефонувати одне одному, або пити пиво десь у «Старому ботанічному» чи у відомих нам двориках на Рейтарській, базікаючи про все і ні про що; або ж, принаймні, випадково зустрітися чудового прохолодного дня, скажімо, в Парижі на вулиці Муфтар. Натомість ми писали один одному листи, наче два сноби в XIX столітті…

Листи Славка мені дозволили взяти з собою — після моїх численних прохань. Легко пояснити пекучий біль, що переслідує мене: всі фотки К’яри, які я зробив, усі наші фотографії — то «цифра». А лептоп, звісно, залишився у мене вдома. Так само, як і пам’ятний нам фотоапарат Sony. Тепер тільки згадую її обличчя, слова, погляд, її тіло, запах і — характерний рух рукою…

Гадки не мав, чим закінчиться моя дружба з ним, моє знайомство з нею. Ні — уявити в’язницю, ґрати, темряву, безвихідь не міг. У камері перечитую його старі листи, листи з тих часів, коли жила вона, коли ще існував я, й усе довкола здавалося суцільним теплом і літом… Навіщо вдивляюся в ці ієрогліфи на клаптиках паперу? Мабуть, тому що від неї лишилися тільки спогади. Вона мені жодного разу, ніколи, нічого не написала. Навіть коротенького листа, речення, слова. Але вона існує в мені. Смерть мого мозку, моєї пам’яті, означатиме її справжню смерть, яку я зміг відвернути на деякий час. Ні про що не жалкую.

***

«У порожньому храмі вінчання. Перед вівтарем стоять двоє, наречені, — хлопчик і дівчинка, ще зовсім діти. Вони серйозно й сумно дивляться на дев’ятиярусний різьблений з кленового дерева іконостас, який чомусь височіє в католицькому храмі. Діти стоять загублені у величезній дзвінкопорожній споруді. Ні панотця, ні хору… Але хтось поважно співає молитви, додаючи свій голос до ридання органу, а незримі голоси хвалять Господа. Чиясь невидима рука подає дітям обручки, вони обмінюються ними і неквапом ідуть до виходу. Аж тут їх наздоганяє ксьондз, сивий і стрункий, і неголосно, проте твердо промовляє:

— Ідіть звідси, йдіть! Як то ви в храмі Божому самі?! Без благословення?! Без мене?! Ідіть і не повертайтеся!

Діти поспіхом виходять із костелу на величезний зелений луг, за яким далеко, майже на обрії, видно панський будинок із колонами. А малят переслідує голос органу, немов увібравши в себе грізні інтонації панотця».

Господи, що вони пишуть у тих своїх новомодних книжках! Якась маячня про вінчання дітей. І це сон відомого архітектора? Це розповідь про його життя? Просив же дати мені в дорогу цікаву читабельну книжку, легку й ненав’язливу… Так довіряти чужому смаку! Де тут урна для сміття? «Альтпапір» ми поповнимо новою макулатурою. Так, рейс іще не проґавив. Зачитався… І чим!

Паспорт, квиток… Усе гаразд, усе на місці; речі теж. Дякувати Богові, це не Київський вокзал. Поступово приходжу до пам’яті, бо до чого ж іще можна йти свідомо і все життя?

«Ось я сиджу на уламках човна. Вони лежать на піщаній дюні. На деякій відстані дюна перетинає океанську затоку. В уламках човна немає вікон, а двері правлять мені за стіл. Крихітні кристали Атлантики наповнюють повітря і навіюють думку про безсмертя. Врятуйте сонце в небі й у воді, врятуйте синю високу далечінь і буркотіння хвиль… Це марно. Час пестить дюну…».

Думка про безсмертя… Просто згадав ще один уривок. Майже всі йдуть торованим шляхом. Чи це пояснює мою присутність у супермаркеті, названому чомусь «Віденський аеропорт»? Може, сорокахвилинну паузу між двома рейсами, двома літаками, справді використати для купівлі сувенірного мотлоху?

Ось в епіцентрі цього торговельно-авіаційного закладу на круглому узвишші обертається новенький, і тому особливо принадний, жовтий «ВМW». Заповни картку і отримай елегантний кабріолет. Він чекатиме на тебе за вказаною адресою раніше, аніж ти долетиш-доїдеш до місця-міста твого життя, буття чи небуття, міста твоєї мрії або прокляття, такого собі N.

Може, й справді утнути: замовити авто на якусь вигадану адресу, ну хоча б до якої-небудь Кацапетівки, на вулицю Леніна, 2. Не повірю, що там перейменували таку вулицю. А може, це адреса витверезника? Ні, такого блюзнірства влада б не дозволила. Мабуть, за цією адресою тихо корумпує місцева адміністрація. Тим краще…

Але ці хитромудрі продавці просять зазначити номер телефону. Адже приємно-чудовий жіночий голос має пролунати в телефонній рурці й поцікавитися в замовника: «О котрій годині пан бажає бачити своє авто біля під’їзду?». Мабуть, це казковий погляд на ймовірні події.

Найкумеднішим, як на мене, є те, що я й справді міг би замовити цей кабріолет — адже маю гроші. Я напханий, нафарширований пачками євро, еврів, євриків, як у доброї господині пишний пиріг капустою. Приємно отримувати готівку, та ще й у валюті. Не менш приємно їздити по неї до Європи з нашого 45-мільйонного хутора, — в ньому ж половина мешкає на вулиці Леніна…

Банк, де мене вантажили баблом, височів у центрі Берліна. З великого вікна, як сказав би класик, відкривався чудовий краєвид. Усе ж бо шістнадцятий поверх. Коли я запитав у вицвілої німкені, чи можна сфотографувати прегарний берлінський пейзаж («Вундершьон! — Йа! Бітте шьон! — Данке шьон!») вона трохи здивувалася, але, гадаю, зрозуміла, що з навіженими слов’янами сперечатися не варто. Отож маю фото Берліна на згадку, яке мені на фіґ не потрібне.

…А ось ідуть милі сінґапурці! Вони такі кумедні, усміхнені; вони прямують на свій рейс, до свого літака. Здебільшого всі транзитники вдягнені за європейською погодою — куртки, плащі… А ці життєрадісні люди, завіяні вітрами з якої-небудь «Люфтганзи», привертають увагу саме невдягненістю. Вони акуратно ступають своїми «в’єтнамками», ненав’язливо демонструючи білісінькі шкарпетки. За кілька годин вони поринуть у вічне літо… Пройти, просочитися з ними — може, саме мій квиток не будуть пильно розглядати (явна маячня після віскі з дьюті-фрі, тихцем випитого щойно, за читанням, сказати б, літератури); зручно вмоститися в кріслі й після кількагодинного сну з перервою на обід дивитися на хвилі Індійського океану. Потім — до казино (має ж бути у Сінгапурі хоч одне казино?); мрійник виграє купу грошей, після чого залишиться жменька проблемок (але вже не життєвих проблем), які будуть розв’язані остаточно і безповоротно. «Гроші — то карбована свобода», — казав один мій знайомий філософ, що найбільше в світі шанував пиво з портвейном у ньому. Так, тепер алкоголь діє не згірше того незабутнього пива…

Сінгапур Сінгапуром, а от нелегальні, незадекларовані-неоподатковувані єврики треба буде якось таки пронести через Бориспільську митницю. А цим чепурненьким австрійцям із акуратними вусиками і круглими пташиними вічками, мабуть, начхати, хто скільки грошей везе через кордони. Вони, мабуть, упевнені, що готівку возять тільки колумбійські наркомафіозі, й то — лише у фільмах. Усі чесні, порядні, нормальні люди мандрують із кредитними картками. Вважатимемо, що цей суб’єкт ненормальний.