Розділ «III»

***

— А хто був дизайнером твоєї хати? — запитала якось К’яра. Крізь фіранки сочилося світло молочно-туманного ранку вихідного дня, й ми ще не вилазили з-під ковдри на «другому поверсі» мого помешкання. К’яра дражнилася: — Не повірю, що ти сам усе придумав у цій студії.

— Ця квартира мала жахливий вигляд: у ній жили двоє алкашів, подружжя. Купив їм маленьке, але ошатне помешкання на околицях. Гадаю, вони зробили з нього якийсь жах. А цю однокімнатну (вісімдесят метрів загальної площі, до відома зацікавлених осіб) завдяки справжнім, високим стелям старого будинку — чотири двадцять! — вдалося перетворити на отаке двоповерхове диво. Самому подобається. А допомагав приятель, архітектор. «Мрія ідіота», як кажуть — тихий центр. Та в тебе теж, пригадую, нічогенько… — зіронізував я і перш, ніж вона щось відповіла, не втримався від запитання. — Чому ти ніколи не згадуєш про своїх батьків?

— А ти?

— Колись одна дівчина на ім’я К’яра переконувала мене, що не слід відповідати запитанням на запитання. Мої батьки померли. Що про них розповідати? Можна лише згадувати окремі яскраві епізоди їхнього життя…

— Так, — вона стиснула губи. — Запитанням на запитання. Мама померла від раку. А таточко недовго ходив у жалобі. Знайшов дуже енергійне дівчатко з провінції. Трохи старше за мене.

— Неориґінально з його боку.

— Справді. Лише моя «хрущовка» — згадка про маму. Решту — «рухомість» — татусь забрав. Тепер вони живуть як голуб’ята в гарному помешканні на Дмитрівській.

— Не люблю того району, — я казав щиро. — Як він був «убитим», таким і лишився, попри тотальну забудову. Ти спілкуєшся з батьком?

— Він іноді телефонує, — К’яра намагалася говорити зневажливо. — Видно, рештки сумління часом спливають серед каламуті його душі. От сказала, га?

— Ти просто поет! — намагався тепер повернути все на жарт. Мені не подобався вираз її обличчя — жорсткий і чужий. — Слухай, а чи не піти нам у відпустку?

— Ти втомився від мене…

— Кажу ж: нам! Давай зникнемо. Куба, Домініка, Сейшели, Мальдіви… Ваші пропозиції, мадемуазель?

— Ти ж знаєш, я люблю Європу. Якби нам який глухий хутір з усіма вигодами… — нарешті усміхнулася вона.

— Здається… знаю варіант: Дівон.

— Девон?

— Ні, саме Дівон — село за двадцять хвилин на таксі від аеропорту Женеви. Але це вже Франція. Дівон — на кордоні. Колись я там вів переговори, приїздив у справах… То справді тихий закуток, але в селищі є кілька готелів. Мені подобається один, чотири зірки, безпретензійний, але біля озера. Має SРА, залу для фітнесу. А з іншого боку Дівону — чудові мальовничі гори Юра.

— Так, згадала: на виїздах із Женеви є вказівники на Дівон. Я ще порівнювала назву з англійським графством Девон.

— До речі, як набридне в так званому селі, можемо побути в тій же Женеві чи поїхати до Лозани, Веве, Монтрьо…