Розділ «ІХ»

***

Коли б не наші з К’ярою побачення, то мою роботу, моє перебування в лікарняній трупарні (звик до слів, які ще нещодавно здавалися мені похмурою екзотикою: морг, розтин, формалін, секційний і біопсійний матеріал — «на ковбаску», чорно жартував Вітя, — гістологія, сітка-вловлювач над каналізаційним стоком, трупне задубіння…) можна б назвати рутиною, сірою одноманітністю. Я призвичаївся до трупного смороду й незабаром перестав на нього реагувати; швидко навчився всього необхідного, мене навіть хвалив Олексій за вправний розтин «клієнтів». Дивився на себе в дзеркало (хоча останнім часом мало переймався зовнішнім виглядом) і часом дивувався: бомжуватий чоловік (трохи пообшарпувався, а гроші на непотрібний одяг витрачати не збирався — у мене ж була К’яра…) з помітно поламаним носом і відсутнім поглядом… Аж смішно. Невже це я — самовпевнений, нахабнуватий бізнесмен, як колись трохи злостиво мене назвала К’яра, коли ми посварилися аж на кілька годин через якусь дрібницю. Боже мій, чому люди, які по-справжньому кохають одне одного, сваряться? Навіщо? Біль… Не можу згадувати болю. Він живий.

Часто, перебуваючи на роботі, я щось говорив уголос, і Вітя з Льошею робили мені зауваження. Невже почав заговорюватися? Іноді мені на думку спадали якість афоризми чи що? Скажімо, в голові постійно крутилася парадоксальна фраза: «У морзі тривало життя». Дурниця? Але вислів правдивий із багатьох поглядів… Та до біса все: я ж не головний у цій історії. Усе заради К’яри. Згадки, спогади…

Іноді, коли до нас привозили на візках тіла дівчат чи молодих жінок, Льоша і Вітя «усамітнювалися» з ними, щоб задовольнити свої «чоловічі потреби».

Якось у нас з’явилася приваблива, сексапільна білявка. Звісно, вона не сама прийшла… Не втримався й підгледів, що Олексій витворяє з нею: не кожна жива дівчина здатна на таке! Щоправда, в умілих руках лікаря…

Аж ось Льоша, задоволений умиротворений, перейшов із кімнати для одягання тіл, де кохався з цією новенькою, до санвузла, щоб прийняти душ після трудового дня, та й, власне, дезінфікуватися… І побачив мене, точніше — вираз мого обличчя, й умить зрозумів, що я все бачив, підглядав за ним, мов хлопчисько. Та Льоша не образився, бо був у доброму гуморі, а весело підморгнув.

— Біблія вчить любити ближнього свого, а Камасутра — пояснює, як саме… — зареготав він. — «Так сказав Заратустра», тобто мій наставник, уже покійний.

— Льошо, — я вирішив скористатися його позитивним настроєм і запитати про найголовніше. — Мене турбує безпека К’яри. Не хочу, щоб її раптом побачив хтось сторонній чи той, хто знав її раніше, і зрозумів, що то — вона… І чи довго дівчинка може перебувати тут?

— А що, до нас заходять сторонні? — єхидно мовив Олексій. — Ну хіба от… ти донедавна мав такий неприємний статус.

— Отож!

— Ти бабло даєш? Даєш, — наче сам із собою говорив Льоша. — А питання безпеки — наше питання. Ти тут офіційно. Щодо нечастих перевірок патологоанатомічного відділення… Нас попереджають зацікавлені особи з лікарні. Думаєш, ми самі такі в безкраїх космічних просторах — ті, що люблять не зовсім звичайних жінок? Ні, існують брати по розуму у всесвіті лікарень і трупарень. До речі, післязавтра з тринадцятої до чотирнадцятої нуль-нуль не стовбич ані біля моргу, ані в самому приміщенні. Підеш, погуляєш, пляшечку пива вип’єш… Один серйозний дядя хоче розважитися із оцією, новенькою білявкою. Тільки ж — сам розумієш… Честь фірми. Мужик дуже крутий. Ну, а К’яра може жити в нас… скажімо так, дуже довго. Кому ми потрібні зі своєю конторою? Жартую! Головне — зберігати тіло твоєї коханої, правильно?

— Так, жити… — хто б не погодився із такими словами? — але все ж таки, як ми зберігатимемо К’яру, в який спосіб? Уколи, ванни я вже бачив…

— Ну, ти мене розсмішив, — похмуро зауважив Олексій. — Менше знаєш, міцніше спиш. Для того ми й працюємо і витрачаємо твої кошти й наш труд, знання і сили, аби К’яра лишалася приспаною красунею. Як дідусь Лєнін чи навіть краще.

Минали дні за днями. Час, на мій подив, линув швидко, непомітно; він зникав, мов грудочки цукру в гарячому чаї. К’яра вимагала турботи, як і будь-яка жінка. Періодичні ванни (різні розчини), введення через уколи якихось препаратів, обробка тіла, обкутування… Усе це відбувалося з визначеною Олексієм періодичністю. Ми з Вітею асистували — він впевнено і з розумінням процесу, як мені здавалося, а я — мов чорнороб, на підхваті.

Але ж якою чарівною і неперевершеною ставала К’яра після наших турбот! Із нею можна було займатися коханням, як колись. Ну, майже, як колись. Олексієві вдавалося зберігати гнучкість її тіла; ніжки К’яри так еротично згиналися й розгиналися, що я отримував незрівнянну насолоду від наших любощів. Попервах прохолода її лона наче стримувала мене незвичністю, навіть екзотичністю, але я швидко призвичаївся до різниці в температурі наших тіл і бурхливо кінчав, не переймаючись у цей наш, новий, із нею час проблемами вагітності й місячних… Іноді, неначе несправжній, далекий, напівзабутий сон, згадував її слова про сина, який може стати дорослим, розумним і вродливим красенем. Та, зрештою, існують же бездітні пари, які попри все живуть щасливо?

Так жили й ми; і нехай К’яра мовчала — я теж не любив порожніх балачок. І нехай хтось мені заперечить, що розумна мовчазна жінка на порядок краща, ніж пришелепувате базікало в спідниці.

***

…І саме після цього я прокинувся, спантеличено озирнувся довкола, й хутко почав записувати сон, що наснився серпневої грозової ночі. Вибач за телеграфний стиль… Отже.

Спершу зір застував тяжкий, густий туман. Потім трохи розвиднілося; неначе вийшов із печери на веселий луг. Уже добре бачив гурти людей у чудернацькій одежі, що займалися якимись акробатичними вправами під звуки дивної, нечуваної музики. Чомусь мені спало на думку, що це — мандрівні циркачі, й неодмінно німці. Галявина (чи луг) була рівномірно освітлена смолоскипами й розсіяними променями сонця, які медово сочилися крізь легенькі хмари.