Розділ «VI»

— Прийшов до моєї дівчини, до К’яри.

— А… — багатозначно і тихо мовив мужик. — Красіва вона. Дуже гарна.

— Звідки ви її знаєте?

— Та вже знаємо, — мені здалося, що дядько усміхнувся. — Таких клієнтів нашої больниці помнять усі.

— Я не зовсім…

— Не можеш її забуть, — зітхнув працівник моргу. — І хочеш, як кажуть, остаться з нею…

Не міг сказати й півслова. Все так просто й прозоро. І хто ж те все «розклав по поличках»? Оцей простий дядько? Я не міг отямитися від сказаного вголос: бути з нею. Завжди бути з нею. От і все.

— Хочу її побачити… поцілува… — голос у мене затремтів.

— Я тебе понімаю, — дядько закурив ядучу цигарку. — Вас, таких, здаля видно. Але К’яри тут нема.

— Як?! Де вона?! — готовий був задушити потвору, що говорила мені нестерпні речі.

— Мене звати Вітя, — несподівано усміхнувся й простягнув руку працівник моргу. — А ти…

— Олександр, Сашко, — довелося опанувати себе й потиснути його правицю: я відчув, що ледве стою на ногах — знову травма чи хвороба давалися взнаки?

— Так от, Саню, — примружився Вітя. — Все, як кажуть, у наших руках. Точніше — в руках Льохи, то єсть Олексія Петровича. Він тут, у нашому царстві-господарстві, главний.

— Поясніть, Вітю, — відчув страшенну втому, безвихідь; не знав, що робити…

— Я тобі так скажу: дєньги рішають усе, — багатозначно підморгнув Вітя. — Ти ж хлопець розумний і бабки маєш, як видно… Ми відразу бачимо наших клієнтів — живих і не дуже… То хочеш остатися з К’ярою?

— Так, — у роті пересохло. — Чого б прийшов сюди?

— А я тебе провіряв, — широко усміхнувся Вітя. — Наскільки ти серйозний клієнт. К’яра тут, у нас.

— Справді?!

— Еге, — Вітя потягся за другою цигаркою. — Куриш?

— Ні, — я нетерпляче махнув рукою. — А можна до неї? Просто зар…?