Розділ «VII»

***

День похорону К’яри викликав у мене біль і огиду, які добре пам’ятаю. Уся та метушня, убогі й байдужі працівники «ритуальної служби» (ледь умовив Володимира Миколайовича й Аню відмовитися від традиційно жахливої «жалобної» музики у виконанні випадкового оркестру), діловито-зверхні грабарі, копачі — чи як вони там звуться — на кладовищі… І нарешті сам блюзнірський акт прощання з моєю дівчинкою — все здавалося мені нестерпним.

Навіть відспівування К’яри в так званому храмі на Берковцях, що колись був совковим «ритуальним залом» і зберіг маразматичний дух тієї епохи, не подоланий ні недоладною банею з хрестом на бетонній будівлі-коробці, ні нашвидкуруч переробленим інтер’єром під «православну церкву», ні навіть присутністю священика, котрий без упину белькотів, видавав певні звуки. Їх, на мій подив, присутні сприймали як належне, як щось важливе. Взагалі не міг сприйняти, розібрати жодного його слова з отого булькання тоном вище, тоном нижче: мені паморочилося, навіть трохи нудило і праглося якнайшвидше вийти на повітря й вдихнути на повні груди (адже міські кладовища своєю зеленню, деревами, квітами на могилках тепер замінили понівечені парки й сквери, де не протовпишся у вихідний, нікуди не подінешся від нестерпного галасу дітей, від п’яного реготу й вигуків, від базікання огрядних тіточок… Правильно казав аґент Сміт із «Матриці»: люди — то пліснява на поверхні чудової колись планети).

Батько К’яри невміло зображав горе: він «несподівано» заточувався, а його знайомі, які, мов невеликий рій чорних мух, поналітали поглянути на видовище, а потім, звісно, «на халяву» випити й поїсти, вчасно підхоплювали його попід руки. До того ж він навіщось напахтився дорогими парфумами… Хоч би Анна вказала йому на непристойність таких викрутасів! Загалом усе було ганебно й мерзенно…

Перед тим, як закрити віко труни, незнані мені люди, а їх тут була більшість, більшість! — біля моєї дівчинки, почали прощатися із К’ярою. Ледь витримав таке паскудство. Батько, явно гидуючи, цмокнув повітря над К’яриним лобом. Аж нарешті настала моя черга. Я не хотів виказувати своїх почуттів перед усіма людцями й лише торкнувся рукою її щоки. Та незчувся, як почав гірко ридати над К’ярою, проте за деякий, дуже короткий час (секунди? хвилини?) все ж усвідомив, що всі присутні здивовано дивляться на мене. Хіба їм зрозуміти справжні почуття?

Не чекав від себе подібного, але сльози душили мене й потім, на поминальному обіді в кафе. Народ, що втомився від стояння на кладовищі, зголоднів і поспіхом сьорбав традиційний капусняк, мовчки закидаючи в пельки чарку за чаркою — на їхнє щастя, скляночки не мали зустрічатися одна з одною і таким чином гальмувати процес випивки — до дна, аякже! Всі перешіптувалися, позираючи на мене, і, вочевидь, вирішили, що моє горе — найбільше. А в мене просто розгулялися нерви. І перед відповідальним вечором також…

Нарешті все скінчилося, всі повставали і напружено, аби зберегти ознаки скорботи, й водночас по-панібратському, п’яно, прощалися із Володимиром Миколайовичем, з Анею, зі мною та швидко розчинялися в надвечір’ї вулиці. Я також, як міг, попрощався із Анею і з людиною, котра так і не стала моїм тестем, трохи пройшовся пішки, озирнувся, не виявив серед перехожих знайомих і щойно бачених облич, і аж тоді вийняв із кишені мобільний. Телефонував Олексію, як ми домовлялися раніше.

— Алло… — мені здалося, що Олексій мовчить в трубку.

— Слухаю уважно, — Олексій говорив спокійно, буденно. — Упізнав. Несподіванок не було?

— Ні, все відбулося звичайно, як заведено в них, — хотів розповісти детально, але збагнув усю недоречність мого поривання.

— Гаразд, — Олексій заговорив жвавіше. — Яка ділянка, місце?

— Сорок п’ята, ряд сорок дев’ять, місце тридцять три.

— Це добре. Нам пощастило. Зустрічаємося у визначену годину на вулиці маршала Гречка, поблизу «Київської правди», — Олексій ще раз нагадував мені те, що я вивчив напам’ять. — Там є прохід-проїзд до кладовища. Не забудьте переодягтися у щось простеньке.

— Так, — я кивав головою, наче він мене міг бачити. — Все о-кей, все пам’ятаю.

— До вечора.

А до вечора лишалося зовсім мало часу. Та я спокійно дістався додому, вдягнув усе темне, потім на вулиці «упіймав» таксі й поїхав на місце зустрічі. Пощастило дивним чином не втрапити в «корки» на шляху, тож прибув вчасно.

На місці мене вже чекала машина «швидкої допомоги», запаркована на узбіччі. Підійшов до біло-червоної автівки. Десь за хвилину (я вже почав був дратуватися) зі «швидкої» вийшли Олексій і Вітя. Привіталися, не дивлячись в очі, роззирнулися довкола, сказали, щоб я сідав до автомобіля, в салон, ще раз уважно озирнувшись. Вітя сів за кермо, Олексій поруч із ним. Авто неспішно рушило — спочатку ділянкою асфальту, а потім розкатаною ґрунтовкою — до кладовища, яке виднілося за деревами.

Віті вдалося під’їхати аж до бетонного паркану, проламаного в багатьох місцях. Ми вийшли, я пішов попереду, шукаючи дорогу до могили К’яри. Олексій з Вітею несли вузькі ноші.

Біля могили, що була, на щастя, не дуже далеко від проходу в паркані, на нас уже чекали двоє цвинтарних копачів, отих, що вранці готували яму, а потім закопували могилу. Побачивши нас, вони мовчки взялися до роботи.